Капеланство як новий прийом для суспільства

У Тернополі запровадили так зване шкільне капеланство. В одній із загальноосвітніх шкіл міста на постійній основі (швидше за все – і на ставці) працюватиме культовий співробітник УГКЦ, до обов’язків якого входить, окрім пропаганди греко-католицизму, підготовка дітей до участі у релігійних заходах цієї конфесії. В обласному управлінні освіти таку ініціативу схвалили та заявили, що розвиватимуть. Таким чином, навчаючись у державних школах, діти, які приходять туди з різних (у тому числі – за релігійними переконаннями) сімей, зобов’язані безальтернативно розвивати свої релігійні уподобання саме в греко-католицькому середовищі.

В принципі, для Тернополя – це не дивовижне явище. Місто, як і 90% області, у релігійному плані фактично повністю під контролем УГКЦ. Ми навіть можемо собі уявити, що Тернопільська школа №11, в якій, власне, і запровадили вказану капеланську посаду, повністю складається з греко-католиків. Проте цей прецендент є лише штрихом до загальної ситуації. А суть проблеми полягає в тому, що попри декларовану світськість Україна все більше переходить на клерикальну модель управління державними інститутами. Не складно здогадатися, що доступ до капеланства буде лише у ПЦУ та УГКЦ.

Навряд чи когось зараз здивуєш лікарняним капеланом. Храми та каплиці зараз відкриваються так само при ВНЗ, школах та інших держустановах. Окремо варто відзначити військове капеланство, якому останнім часом приділяється значна увага. І, в принципі, у цьому немає нічого поганого, якби не одне “але”. У людей, які користуються послугами державних установ і перебувають на державній службі, часто просто немає вибору щодо того, чи хочуть вони щоб у їхньому духовному житті брав участь представник саме тієї конфесії, яку обрала держава.

Що цікаво, – конфесійний поділ у капеланській службі відбувається фактично межами регіонів. Якщо, наприклад, ви живете та працюєте десь на Галичині, вам буде надано капелана з УГКЦ. І нікого не зацікавить – православний ви чи, можливо, баптист. Якщо ви, наприклад, із Київської, Житомирської чи Рівненської області, можете бути на 100% впевнені в тому, що ваш капелан, призначений, наприклад, до пожежної частини, є представником ПЦУ.

Набагато складніша ситуація в армії. Там капелани призначаються відповідно до особистих уподобань командира бригади. Якщо він – переконаний греко-католик, то й капеланом у бригаді буде греко-католик. Якщо комбриг – прихильник ПЦУ, то й капелан буде від ПЦУ. Існують, до речі, підрозділи, де духовні потреби військових задовольняють язичницькі шамани.

На жаль, ця ситуація не регулюється взагалі ніяк. Більше того, капеланське служіння в Україні набуло фактично “чорно-білих” тонів. Це або УГКЦ, або ПЦУ. Про участь у цих процесах капеланів від УПЦ, звісно, не може бути й мови. Варто зазначити, що після 2019 року представники Української Православної Церкви фактично були вигнані з храмів та каплиць при держустановах, організації яких вони приділили значну частину своєї священицької діяльності. Таким чином, виходить, що в Україні капеланство є привілеєм лише двох конфесій – ПЦУ та УГКЦ.

З огляду на описану ситуацію створюється чітке відчуття, що держава не має наміру надавати альтернатив тим, хто не належить до зазначених вище релігійних об’єднань. Таким чином, можна зробити висновок, що загальний політичний порядок денний щодо релігійного середовища в країні, чітко орієнтований саме на лояльні конфесії, які не просто потурають усім державним ініціативам, але ще й стирають різницю між собою, чітко вписуючись у загальносвітовий контекст створення єдиної релігії. Недарма у багатьох експертних колах переконані, що саме УГКЦ та ПЦУ стануть майданчиком для створення нової унії в Україні.