Що хотів сказати ректор КДАіС

Ректор КДАіС УПЦ архієпископ Сильвестр (Стойчев) несподівано для всіх вибухнув компліментарною публікацією на адресу покійного глави УПЦ КП Філарета Денисенка. І все б нічого, однак архієрей розглянув провину Руської Православної Церкви в тому, що за довгі роки існування українського розколу, його так і не вдалося побороти. Що ще більш важливо, – ректор КДАіС конкретизував свою претензію особисто Патріарху Кирилу, який, на думку Стойчева, ледь не саботував два “ідеальних шанси” вирішити українську церковну кризу. Однак, про все по порядку…

Неписані “правила”

“Звичайно, – пише арх. Сильвестр, – у багатьох моїх читачів одразу виникне запитання, чому я називаю Філарета Денисенка патріархом”. Звичайно, виникне. Якщо для арх. Сильвестра Стойчева Філарет Денисенко – це “патріарх”, то чи є для нього такими самими “патріархами”, Мстислав Скрипник, Дмитро Ярема та Володимир Романюк? Як би там не було, архієпископ Сильвестр повідомляє своїм читачам про те, що в “діалозі між представниками різних церковних юрисдикцій діє правило: вживати назви і титули так, як вони прийняті у кожної зі сторін діалогу”. Виходячи з нашого скромного досвіду, дозволимо собі заперечити ректору КДАіС.

Перш за все, якщо десь і діє таке правило, то воно абсолютно точно не стосується стосунків УПЦ та УПЦ КП і ПЦУ. По-перше, як мінімум тому, що особисто Філарет Денисенко до кінця своїх днів називав Українську Православну Церкву “московським патріархатом” і “російською церквою”. Відповідно, або Філарет ніколи не дотримувався такого “правила”, або він про нього не знав, тому, що, наприклад, ЙОГО НІКОЛИ НЕ ІСНУВАЛО. Є ще один варіант, з яким владика Сильвестр навряд чи погодиться. Якщо все ж таки уявити, що “патріарх” Філарет дотримувався названого ректором КДАіС “правила”, тоді, виходить, що Українська Православна Церква справді є “московським патріархатом” і “російською церквою”, з чим, як відомо, архієпископ Сильвестр активно сперечається останні півроку.

Крім того, якщо розвивати тезу архієпископа Сильвестра далі, тоді виходить, що і ПЦУ (пряма правонаступниця УПЦ КП), і Константинопольський патріархат, – до діалогу з яким віднедавна закликає ректор КДАіС, – теж не дотримуються цього правила. Адже для ПЦУ взагалі не існує такого поняття як УПЦ і, навіть на офіційному рівні, у Думенка канонічну Церкву називають не інакше як “РПЦвУ”, а Предстоятеля УПЦ – “митрополитом у Києві”. У свою чергу на Фанарі взагалі “терплять” архієреїв УПЦ, також називаючи їх “архієреями РПЦ”. Виходячи з таких особливостей “міжюрисдикційного діалогу”, виникає закономірне запитання до вл. Сильвестра – до чого ці манери, які в опонентів абсолютно не цінують і, тим паче, не відповідають взаємністю?

Водночас, щоб розв’язати цю дилему, досить використовувати мову офіційних документів, до яких чомусь не звернувся ректор КДАіС. Після 1997 року Філарет Денисенко є позбавленим сану і чернечого достоїнства колишнім митрополитом Київським, тобто – Михайлом Денисенком. З цим, до речі, погодився той самий патріарх Варфоломій, який підтвердив це становище після листа покійного Патріарха Московського і всієї Русі Алексія II. Те, що десь Філарета називають “патріархом” або з використанням його чернечого імені – це, скоріше, поблажливість, ніж церковна дійсність.

Невигадані історії

Далі ректор КДАіС вирішив переконати всіх у тому, що покійний глава УПЦ КП, починаючи з 90-х років, відверто заявив про бажання привести УПЦ, якою він тоді керував, до автокефалії. От не хочеться переходити до емоційного аналізу, однак складається враження, що текст архієпископа розрахований на його вихованців, які народилися не раніше 2000-х років. Людям старшого віку достеменно відомо ставлення Філарета до автокефалії української Церкви до 1992 року. Так само не вдасться приховати і той факт, що тяга Денисенка до автокефалії з’явилася практично відразу після того, як він програв вибори на посаду Патріарха Московського і був викритий у серйозних порушеннях і авторитарній формі правління Українською Православною Церквою, що було підтверджено єпископатом УПЦ, який не пішов за Денисенком після його демаршу.

До речі, рефлексією на дії Філарета став Харківський собор, який в УПЦ КП і ПЦУ вважають “розколом”, адже він був спрямований на те, щоб обмежити узурпацію церковної влади майбутнім розколоначальником в УПЦ. І якщо архієпископу Сильвестру, – який поза всілякими сумнівами знайомий із цією історією, – рішення Харківського собору не є аргументом, тоді він міг би поцікавитися в нинішнього Предстоятеля УПЦ стосовно того, яких заходів вживав Філарет щодо тодішнього митрополита Чернівецького Онуфрія, котрий відкликав свій підпис під документом “про автокефалію”, що його Філарет активно “просував” в УПЦ після свого фіаско на виборах Патріарха Московського.

“Як розповідають численні очевидці тих подій (і ті, хто пішов за Філаретом, і ті, хто виступив проти нього), він був сильною, вольовою особистістю. Але у цієї його сили був і зворотний бік: він майже не йшов на поступки опонентам, а намагався примусити їх перейти на свій бік”, – пише ректор КДАіС. А хто, вибачте, за ним пішов? Яків Панчук (помер 2006 року) і Андрій Горак (помер 2010 року). У 2006-му Олександр Стойчев – викладач у Російському православному університеті (м. Москва), а в 2010-му ієромонах Сильвестр захищає кандидатську дисертацію в КДАіС. Навряд чи Сашко у 2006-му та ієромонах Сильвестр у 2010-му мали змогу чи бодай бажання поспілкуватися з Панчуком і Гораком – двома з десятків архієреїв УПЦ, які пішли за Філаретом.

Натомість, за час життя у Києво-Печерській Лаврі у Стойчева була можливість розпитати про ті події у тих, хто за Філаретом не пішов. І всі як один йому сказали б, що Денисенко був справжнім упирем, який заради збереження кар’єри був готовий йти по трупах… фігурально і буквально. Про це, до речі, як “пігулку для пам’яті” знято у двох частинах прекрасний документальний фільм “Анатомія розколу”. Вже там то можна вдосталь почути від очевидців тих подій, яких вл. Сильвестр називає “опонентами Філарета”, що їм довелося пережити в ті дні, коли у Філарета остаточно “протік дах”. Чи збрехали? Багато хто з них, до речі, живий і здоровий досі, тому архієпископ Сильвестр міг би розпитати в них про події тих днів у будь-який час, щоб, як то кажуть, відновити хронологію.

“Дивна історія” 2017-го

Ректор КДАіС згадав “дивну історію” з листом 2017 року, який очільник УПЦ КП надіслав на адресу архієрейського собору РПЦ. Тоді, насправді, з’явилася надія на те, що церковний розкол в Україні може бути подоланий. Проте, не склалося. Відповідальність за це архієпископ Сильвестр абсолютно незаслужено поклав на Російську Церкву і особисто Патріарха Кирила. Чому незаслужено? Постараємося пояснити.

Перш за все, треба враховувати, що ініціатива виходила саме від глави УПЦ КП. Скажімо відверто, в РПЦ уже давно залишили будь-які надії на те, що за Денисенка розкол може бути подоланий. Всякий раз, коли за це заходила мова, Філарет ставив нездійсненні умови, як то – патріарший статус і його верховенство над об’єднаною Церквою. Цього разу все пішло зовсім по-іншому, оскільки тон листа і настрій Денисенка були діаметрально протилежними до тих, які він ретранслював раніше.

Саме цей настрій і, – за неперевіреною інформацією, – домовленості дипломатичними каналами, і стали причиною прихильності Собору РПЦ, а сам факт розгляду цього питання взагалі став можливим. Примітно, що в РПЦ тоді навіть дещо послабили риторику, закликавши молитися “за колишнього митрополита Київського”. Тобто, в Російській Церкві поставилися до питання з повною серйозністю, а наміри були більш ніж благими.

Проте всі чудово пам’ятають, як ці попередні домовленості зірвалися і хто саме був ініціатором відмови від раніше озвученої ідеї, і це аж ніяк не Патріарх Кирил і не Собор РПЦ. “Дав задню” сам Філарет, на якого, за чутками, натиснули з Адміністрації Президента Порошенка. Тоді ж і збудився очільник Фанару, який, бачачи, що “запахло смаженим” і можливість використати українську церковну кризу як таран проти РПЦ вислизає, терміново зважився на створення ПЦУ і “дарування автокефалії”, що начебто мало вирішити питання розколу. Саме після цього команда Порошенка здійснила активну серію візитів на Фанар, де заплатили за Томос кругленьку суму.

Хто винен і що робити

У чому ж вина Російської Церкви? Навіть Собор РПЦ, що проводився довше, ніж зазвичай, очікував, що питання 2017-го року буде вирішено позитивно. Однак, чергова витівка Філарета звела нанівець будь-які надії. Архієпископ Сильвестр при цьому стверджує, що саме РПЦ є головним противником подолання розколу в Україні та незалежності української Церкви. Однак, як нам здається, це твердження вкрай поверхневе і не відображає повної картини.

Нам же ситуація бачиться так, що проти об’єднаної і незалежної УПЦ виступає насамперед українська влада, яка банально не може допустити наявність у себе “під боком” потужної самостійної структури, яка змогла б організовано просувати власну позицію проти таких принципових для нинішньої української влади питань, як, приміром, ЛГБТ-повідомлення, релігійний синкретизм та інші антихристиянські посили, які нині активно просувають чинні в країні західні фонди та організації. Дуже цікаво, чому ректор КДАіС не розглядає питання в такому ключі.

У цьому контексті немає нічого дивного, що влада обрала собі “в служниці” абсолютно лояльну ПЦУ. Уже з перших днів свого існування ця структура показала, що закриватиме очі на всі “похибки”, фактично беручи співучасть у духовному розбещенні українського суспільства. Але ж ПЦУ не з’явилася сама по собі. Чомусь вл. Сильвестр намагається видалити з цього рівняння головний знаменник – того самого Філарета, “панегірик” якому ректор КДАіС опублікував на своїй сторінці у Фейсбук.

Ми не будемо розкидатися голослівними звинуваченнями на адресу архієпископа Сильвестра або розбирати його психотип. Проте така “вибухова” публікація ректора Київських духовних шкіл вказує на деякі “дивацтва в поведінці”, які спостерігаються за ним останнім часом. Можливо, архієпископ Сильвестр вважає, що обрана ним стратегія якимось чином зможе розв’язати ту ситуацію, в якій сьогодні опинилася УПЦ, однак очевидно, що так воно не спрацює. Набагато гірше, якщо виявиться, що ректор КДАіС поводиться так навмисно, намагаючись стати частиною чийогось лихого задуму.