Мобілізація архієреїв УПЦ як засіб тиску на Церкву

Спроба співробітників ТЦК мобілізувати митрополита Тульчинського та Брацлавського Сергія (Аніцой) вкотре ставить перед Церквою серйозні виклики, з якими УПЦ навряд чи зможе впоратися самостійно. Вороги Церкви вирішили використати євангельський принцип «Уб’ю пастиря, і розбіжаться вівці стада», щоб внести в адміністративний устрій УПЦ розбрат і розлад.

Відразу варто зазначити, щоб зруйнувати стійку думку про те, що мобілізації піддаються нібито лише ті з архієреїв, які не підтримали рішення Собору у Феофанії. Насправді ситуація з митрополитом Сергієм — далеко не перший випадок затримання архієрея УПЦ працівниками ТЦК. З тих ситуацій, які широко висвітлювалися в ЗМІ, відомо про щонайменше чотири випадки мобілізації ієрархів УПЦ, і всі четверо не належать до табору опонентів Феофанії. Першопрохідцем у цій справі став єпископ Нововоронцовський Серафим, другим — митрополит Володимир-Волинський і Ковельський Володимир, третім — архієпископ Петропавлівський Андрій, а четвертим — єпископ Івано-Франківський Микита.

Водночас із неофіційних джерел нам стало відомо, що на блокпостах неодноразово затримували тих архієреїв УПЦ, яких зараховують до противників рішень Собору у Феофанії. Їх оглядали, — як, у принципі, і багатьох інших, — але все ж відпускали, не затримуючи. В одному з таких випадків до обшуку автомобіля одного з митрополитів залучили співробітників СБУ, але історія закінчилася нічим.

Звернути увагу на ці деталі необхідно для того, щоб розвіяти маніпуляції та домисли з цього приводу — мобілізації піддаються абсолютно всі, а на блокпостах нікого не запитують, чи підтримує він рішення Собору у Феофанії, чи ні. Втім, це й не дивно, адже влада, чинячи різноплановий тиск на Церкву, ставить за мету повну ліквідацію УПЦ шляхом її інтеграції до складу ПЦУ. У зв’язку з цим слід розуміти, що відсутність можливості отримати відстрочку від мобілізації для духовенства УПЦ — це лише один із механізмів тиску.

Інша справа, коли йдеться про ієрархів УПЦ, які позбавлені українського громадянства. Якщо таку практику розвиватимуть, тоді, безперечно, з’явиться й ризик депортації з країни або, натомість, пропозиції, від яких об’єкт тиску не зможе відмовитися. У такому випадку церковному керівництву, безперечно, доведеться шукати вихід із ситуації, що склалася, однак це навряд чи вплине на ситуацію в УПЦ у цілому.

Треба розуміти, що кадровий ресурс у Церкви все ще залишається досить значним. Навіть якщо архієреїв почнуть мобілізувати масово, це все одно не зможе істотно вплинути на внутрішньоцерковну ситуацію. По-перше, тому що значна частина єпископату УПЦ все-таки не підлягає мобілізації через досягнення віку 60+, а по-друге, — багато архієреїв УПЦ мають відстрочку від служби в армії за станом здоров’я. Крім того, у Церкві більш ніж достатньо кандидатів на єпископську посаду, які в непередбаченій ситуації завжди можуть замінити тих, кого було мобілізовано.

І хоча з кадрами в УПЦ проблем немає, таке ставлення до справи навряд чи можна назвати виходом із ситуації, що склалася. Питання мобілізації єпископату та духовенства УПЦ має вирішуватися комплексно та із залученням профільних установ, які відстоюють права релігійних організацій у всьому світі. Добре, що в самій УПЦ нещодавно було запущено гарячу лінію юридичної допомоги священикам Церкви, яких піддали насильницькій мобілізації. Такий перебіг подій вселяє надію на те, що ситуацію все ж вдасться зрушити з мертвої точки.