Українська Православна Церква: від сегрегації - до гетто

Події, що відбуваються навколо Української Православної Церкви, дедалі більше нагадують політику окремих держав щодо афроамериканців у 30-60-х роках минулого століття. Уся політична вертикаль державно-церковних відносин вибудовується на основі розуміння, що, якщо УПЦ не вдається знищити, значить, потрібно буде максимально ускладнити й обмежити життя духовенства і вірян.

І ось уже в областях забороняють Хресні ходи УПЦ, тоді як у тих самих регіонах безперешкодно проводять свої масові заходи греко-католики. Про очікуваний масовий візит хасидів до Умані говорити взагалі немає сенсу. Мінкульт уже заявив, що готовий забезпечити їм усе необхідне для безперешкодного відвідування України. Таким чином виходить, що в Україні не тільки громадяни не рівні між собою, а, що ще гірше, громадяни держави мають у ній менше прав, ніж іноземці.

Проте спроба створити видимість, ніби УПЦ — це лише чотири відсотки від усього населення, регулярно зазнає фіаско. Останні фото велелюдних урочистостей у Лаврах і монастирях УПЦ свідчать про те, що будь-які ультиматуми та погрози діють навпаки, як подразник, що пробуджує у віруючих людях почуття відповідальності перед Церквою. Такий стан речей мотивує єпископат і духовенство УПЦ, зміцнюючи їхні позиції та погляди на майбутнє Церкви. Окремі додатково вмотивовані процеси всередині УПЦ, на щастя, не мали належного результату і все залишається на своїх місцях.

Однак варто нагадати про те, що Церква є частиною внутрішньої політики держави, а найближчим часом прогнозуються парламентські вибори. Природно, питання УПЦ буде одним із ключових у плані формування електорату залежно від уподобань. Для вірян УПЦ — питання Церкви зараз є одним з основних, і той, хто очолить рух із захисту прав православних громадян, візьме потрібний для проходу в Раду відсоток голосів на виборах.

Разом з цим, варто пам’ятати про те, що на даний момент Україна — це класична олігархічна держава. І навіть незважаючи на видимість боротьби влади з цим явищем, олігархи почуваються дуже комфортно. І, хочете ви того чи ні, але питання УПЦ так само перебуває у сфері інтересів людей, які люблять залишатися в тіні й керувати державою, не привертаючи уваги.

Спостерігаючи за тенденціями, у сферу майбутніх електоральних уподобань прихильників УПЦ спробують потрапити кілька людей: Дмитро Разумков, Олександр Усик, Олексій Арестович та інші. Можливо, багато хто цього не помічає, але саме ця «трійця» є найкращою для вірян УПЦ, які не надто заглиблюються в політичні процеси. Найімовірніше, вони стануть ядром якоїсь політсили, яка позиціонуватиме себе «за все хороше і проти всього поганого». Усіх трьох пов’язують із тим Ренатом Ахметовим, партнером якого залишається Вадим Новинський. Тим, хто цікавиться питанням, не складно буде скласти ці пазли разом, щоб зрозуміти що і як.

Одночасно, нам вкрай важливо розуміти кілька моментів. Перший — нам від них нікуди не дітися. Комусь, станом на зараз, може здатися, що віряни не поведуться на чергових «миротворців», але, зрештою, саме УПЦ дасть цій політсилі необхідну кількість голосів. Другий — що, в результаті, ця політсила запропонує Українській Православній Церкві. Як не дивно, але робота в цьому напрямку ведеться просто зараз. Непомітною ниткою простягаються деякі наративи і думки, які ледь помітні досвідченому оку і абсолютно не помітні потенційним виборцям.

Нещодавно в мережі з’явився коментар Олексія Арестовича з приводу того, як він бачить вихід із кризи, що склалася між УПЦ і державою. Політик закликає до великого обговорення питання, результатом якого має стати якийсь пакт між державою і Церквою, в якому буде описано і взаємно затверджено права та обов’язки обох сторін.

У цивілізованих країнах це явище отримало назву «конкордат» і реалізується у форматі документа, що регламентує стосунки РКЦ з країнами, на території яких відбувається її діяльність. Найімовірніше, саме цю модель спробують просувати майбутні обранці вірян УПЦ.

Однак складність цієї пропозиції полягає в тому, що в Україні досі існує Конституція, яка є основним законом, а в ній громадянам гарантуються свобода совісті та віросповідання. Різниця між УПЦ і РКЦ у даному випадку полягає в тому, що РКЦ у будь-якій державі — це, свого роду, дочірнє підприємство або, якщо завгодно, філія Ватикану. УПЦ — це Церква України, і Її існування та діяльність мають регламентуватися Конституцією, а не якимись договорами, які однозначно будуть не на користь Церкви.

Чому важливо звернути увагу на це питання? Річ у тім, що загальносвітова тенденція стосунків держави і Церкви демонструє суцільні погіршення та обмеження. З пам’яті народів хочуть стерти ім’я Бога, законодавчо забороняють або скасовують свята, обмежують участь людей у Таїнствах і Богослужіннях. Це ж відбувається з УПЦ в Україні. Нікому не потрібна Церква, як згуртована суспільна інституція, адже її прихильники мислять аполітичними, а отже — невигідними державі категоріями. Незважаючи на спроби насаджувати «цивілізований» спосіб життя, релігійність українців усе ще перебуває на високому рівні і вона здебільшого православна. Отже, з Православ’ям чинитимуть за принципом — розділяй і володарюй. Для одних уже створили «мухоловку» у вигляді ПЦУ, а іншим, під виглядом троянського коня, піднесуть «пакт», у якому опишуть усі моменти, щоб потім можна було сказати «ми ж домовлялися».

Таким чином, політичний порядок денний щодо Церкви розділений сьогодні на кілька сценаріїв. За першим — Церкву забороняють і всіляко репресують. Цього дотримуються прихильники Порошенка і Зеленського. За другим — гра в довгу, з хорошими і поганими поліцейськими, договорами та іншими «данайськими дарами», в результаті яких УПЦ збираються загнати в гетто, обмеживши її діяльність та існування за прикладом резервацій корінних народів Північної Америки.

Так чи інакше, прийдешній політичний сезон привертатиме увагу не тільки тих, хто «в темі», а й тих, хто до цього був аполітичним, і, будучи недосвідченим у цих питаннях, ризикує потрапити в черговий капкан.