Про проблему мобілізації духовенства УПЦ

Те, що раніше здавалося неможливим, за останні два роки стало цілковитою реальністю. Священиків УПЦ піддають примусовій мобілізації. Без права на відстрочку, яке мають представники інших конфесій. Без права на альтернативну службу. Грубо. Жорстко. Без поваги. Найпарадоксальніше — це те, що мобілізований священик УПЦ ні до «бусифікації», ні під час несення служби, ні навіть після загибелі на фронті не стає героєм України, як це традиційно відбувається щодо пересічних громадян країни.

Більше того, відомі випадки, коли храм, у якому служив священик до мобілізації, швидко захоплюють представники ПЦУ, очевидно не побоюючись, що коли священик-фронтовик повернеться з війни, – він може вчинити з ними розправу, користуючись своїм статусом. Тобто статус священика УПЦ в українському суспільстві зводить нанівець заслуги такої людини в принципі, якими б високими вони не були. У свою чергу, статус фронтовика для священика УПЦ — навіть за наявності найвищої військової нагороди — не гарантує йому дотримання загальногромадянських прав і свобод після повернення на відпустку.

Відходячи від лірики, слід зазначити, що станом на сьогодні в лавах ЗСУ проходять військову службу кілька сотень священнослужителів УПЦ (за різними оцінками — від 300 до 500 осіб). Усі вони, пройшовши мобілізаційні заходи, зіткнулися з тим, що Церква, яка позиціонує себе як найбільша конфесія в Україні, виявляється неспроможною забезпечити елементарний юридичний захист, при тому що юридичний апарат УПЦ є досить активним, наприклад, наприклад, питань захисту майнових прав. Іншими словами, захищати якийсь кафедральний собор у єпархії Н. у Юридичного відділу УПЦ є і засоби, і сили, і бажання, а от відстояти священика — немає.

Ректор КДАіС архієпископ Сильвестр (Стойчев), який останнім часом взяв на себе роль одного з ключових речників УПЦ, написав з приводу мобілізації священиків таке:

У листопаді 2025 року було запроваджено процедуру бронювання священнослужителів. Це бронювання оформляється через Державну службу України з питань етнополітики та свободи совісті (ДЕСС). Однак Українська Православна Церква не була включена до переліку релігійних організацій, що належать до категорії критично важливих. Тому, на жаль, духовенство нашої Церкви не може претендувати на відстрочку через ДЕСС. Також священики УПЦ не можуть нести служіння у Збройних Силах України в якості капеланів.

Отже, потрібно чітко усвідомлювати, що з юридичної точки зору Територіальні центри комплектування та соціальної підтримки (ТЦК та СП) мають право мобілізувати будь-якого священнослужителя УПЦ, якому не виповнилося 60 років і у якого немає оформленої відстрочки. Тут ми маємо бути відвертими: сам факт мобілізації таких священнослужителів не суперечить чинному законодавству. Правила мобілізації визначає держава. Церква в цій ситуації може закликати священиків дотримуватися національного законодавства, але й берегти свою совість від прямого порушення християнського віровчення у випадках мобілізації.

Якщо перекласти те, що сказав архієрей, з академічної мови на людську, то виходить, що керівництво Церкви змирилося з державною дискримінацією кліриків УПЦ, фактично віддавши їх на знущання групам оповіщення ТЦК. Мовляв, якщо держава визначила, що священикам УПЦ не належить відстрочка від мобілізації, значить так і має бути, і це нормально. При цьому архієпископ Сильвестр зазначив, що якщо якийсь священик/диякон/чернець не пройшов процедуру ВЛК, не домігся для себе відстрочки або потрапив у розшук, то це його особисті проблеми. А про те, щоб «берегти свою совість від прямого порушення християнського віровчення у випадках мобілізації», здається, має право говорити лише той, хто зіткнувся з цією мобілізацією, і це точно не ректор КДАіС.

Як би там не було, Синодальний юридичний відділ УПЦ був згаданий вище не просто так. Основна претензія в даному випадку саме до «служителів Феміди». Невже за попередні два роки не можна було хоча б почати розробляти юридичні механізми, які змогли б захистити священиків УПЦ від дискримінації та свавілля на державному рівні?

Існує таке поняття, як судова практика, яка формується в процесі судових засідань з тих чи інших питань. У Синодальному юридичному відділі УПЦ чудово знають, що це таке, і вміють з цим працювати. Однак за ті роки, коли мобілізація священиків стала звичною практикою, з боку УПЦ не було подано жодного судового позову щодо ГЕСС або хоча б ТЦК, який би прямо вказував на неконституційну дискримінацію священиків УПЦ на тлі представників інших релігійних об’єднань країни, які отримали можливість відстрочки від військової служби.

Хтось скаже, що такі суди були б програні. Цілком імовірно. Як і всі інші суди, які зараз програє УПЦ, формуючи, тим не менш, ту саму судову практику, з якою можна звертатися до міжнародних правозахисних організацій та європейських судів. Однак цього не відбувається анітрохи, а тема дискримінаційної мобілізації священиків УПЦ порушується лише побіжно, поступаючись місцем іншим, більш медійним випадкам. Адже все досить просто й прозоро: в Україні сформувалася група, яка зазнає дискримінації з боку держави саме за конфесійною приналежністю, що не відповідає ані Конституції України, ані базовому міжнародному праву.

Таким чином, замість того, щоб захищати в судах свій головний ресурс — людей, в УПЦ борються за стіни відібраних храмів і монастирів. Безумовно, це теж важливо. Але яка користь від «відсуджених» храмів, якщо в них не буде кому служити? Уже зараз в окремих єпархіях складається ситуація, коли якийсь багатодітний священик змушений здійснювати богослужіння не тільки у своїй, а й у сусідніх парафіях, з огляду на те, що настоятелі були мобілізовані й проходять службу в ЗСУ. Тому ця проблема наростає, як сніжний ком, і в результаті може призвести до колапсу та конфліктів, які неможливо буде вирішити, просто висвятивши нових священиків, адже «старі», яких мобілізували до ЗСУ, колись повернуться на свої місця, якщо, звичайно, буде куди повертатися, з огляду на загальну тенденцію.