Коли не цілком, то частинами: як влада змінює підхід до питання про заборону УПЦ
Анонсовану на кінець лютого заборону Української Православної Церкви, зважаючи на все, вирішили відкласти в «далеку скриньку». Ані до середини місяця, ані до роковин російського вторгнення в Україну законопроект №8371 так і не був проголосований у Парламенті у другому читанні. І не те, щоби про нього забули. Зважаючи на все в уряді, проаналізувавши всі ризики, вирішили підійти до цього питання по-іншому.
Ефект Амстердама
Депутати Верховної ради, ухвалюючи закон про заборону УПЦ, очевидно розраховували на те, що ця справа залишиться виключно внутрішньою, а сам кейс проскочить за принципом «поговорять та забудуть». Обшуки, арешти та кримінальні справи проти священнослужителів УПЦ мали лише підготувати громадську думку, проте вже на цьому етапі у влади не було переваги. 73 кримінальні провадження проти представників УПЦ за два роки, дві третини з яких не мають реального фактажу, виглядали вкрай непереконливо для внутрішнього споживача, проте не залишилися поза увагою з боку правозахисних організацій на Заході.
Найгучніше про переслідування УПЦ заговорили не десь, а в Штатах. Очевидно, в українському істеблішменті не очікували, що Церква залучить на свій захист адвоката міжнародного рівня – Роберта Амстердама, який ще й виявився близькою до команди Трампа людиною. Візит Амстердама в Україну в середині лютого, якраз перед анонсованим голосуванням за заборону УПЦ, не на жарт перелякав «законотворців», а після відвідування адвокатом офісу ДЕСС, питання ніби взагалі зняли з порядку денного. Амстердам поїхав, залишивши після себе «могильне мовчання» українського Парламенту щодо остаточної заборони УПЦ і тишу стосовно цієї теми у ЗМІ.
Коли не цілком, то частинами
Проте варто зазначити, що в українському уряді, схоже, вирішили змінити тактику. 22 лютого в Парламенті все ж таки порушували «церковне питання», тільки в дещо іншій площині. Рада проголосувала за закон №10313, результатом якого стало офіційне обмеження УПЦ у сфері капеланського служіння. Якщо раніше заборона священикам УПЦ на капеланство була лише усною, то відтепер вона прописана законодавчо. І хоча це голосування було лише у першому читанні, навряд чи хтось візьметься заперечувати цей закон, адже зі втратою капеланських позицій у ЗСУ, Церква вже практично змирилася.
У даному випадку цікаво інше. Мотивація відмови УПЦ у капеланстві заснована на тій самій релігієзнавчій експертизі Мінкульту. Нагадаємо, Міністерство не повірило заявам Церкви про адміністративний розрив із РПЦ, провівши експертизу нового Статуту УПЦ. У Мінкульті, не наводячи жодних вагомих аргументів, продовжують стверджувати, що керівний центр УПЦ знаходиться у Москві. Керуючись цим становищем, деякі правки в українське законодавство все ж таки були внесені. Саме тому діяльність Церкви на сьогоднішній день фактично заблокована, а території для вільних маневрів залишається дедалі менше.
Незважаючи на те, що в Парламенті сьогодні не здатні проголосувати за повну заборону УПЦ, положення про що сконцентровані в законі №8371, проти Церкви запущено і вже працює низка інших «законодавчих ініціатив», які її знерухомлюють. Наприклад, крім згаданого вище №10313, нещодавно було розблоковано ухвалений ще за Порошенка закон №2662, який вимагає від громад УПЦ перейменуватися, вписавши у свою назву «Російська Православна Церква в Україні». Цей закон вже створив багато проблем на місцях, повністю обмеживши можливості юридичних осіб Церкви у правовому полі. Він фактично вимагає заміну Статутів, без яких неможливо провести навіть найменших реєстраційних дій. У результаті громади УПЦ не можуть відкривати рахунків у банках, змінювати керівників, вносити зміни до реєстраційних даних тощо.
Спільно, такі законодавчі ініціативи, які спрямовані не на всю УПЦ, а лише на окремі пов’язані з Нею аспекти, насправді шкодять не менше, ніж якби закон №8371 був проголосований за основу і в цілому. Теоретично, уряду достатньо вжити ще двох-трьох обмежувальних заходів, і це «поховає» УПЦ, остаточно позбавивши її будь-яких прав. Насправді залишилося небагато: ухвалити закон про експропріацію пам’яток архітектури, що вже відбувається на практиці, а потім «упорядкувати» інші майнові моменти, у контексті яких міські ради ухвалюватимуть один за одним рішення про розірвання договорів про оренду земельних наділів.
Читайте також
