"Битва думок": Що стоїть за історією з "канонічною парасолькою" для УПЦ і чому цей варіант найбільше турбує ПЦУ

Наближається неминуча заборона Української Православної Церкви. Крім того, що логіка подій розгортається саме в цьому ключі, практично стовідсоткової впевненості реалізації цього сценарію додав напередодні Володимир Зеленський. Глава держави заявив про те, що “прийняв рішення про зміцнення духовної незалежності”, а саме останні два слова вже давно і чітко асоціюються з темою заборони Церкви. Навряд чи щось зможуть протиставити цьому процесу противники заборони УПЦ у Верховній Раді, оскільки цілком очевидно, що голосів для ухвалення цього рішення в Парламенті вистачить.

Однак нас, у всій цій історії, цікавить зовсім інше. Останні два тижні стали з’являтися стійкі чутки про те, що в те, що відбувається, знову планують втягнути Константинопольський патріархат і, що цікаво, не абияк, а на ключових ролях. У головах функціонерів з Офісу президента України визрів план, згідно з яким, після ухвалення законопроєкту №8371 та остаточного розв’язання питання УПЦ, на території України буде створено (або доопрацьовано?) проєкт “Екзархат Константинопольського патріархату”, до якого, на їхню думку, і увійде канонічна Церква. Цій структурі навіть придумали назву – “УПЦ КоП”. Що ж це за явище і чому його так злякалися в ПЦУ – давайте розбиратися.

Перевірені джерела

На користь вірогідності реалізації саме такого плану говорить кілька моментів і перший з таких – це джерела, які поширюють таку інформацію. Першим цілком конкретно про це написав екс-депутат від “Радикальної партії” Ігор Мосійчук. Варто зазначити, що Мосійчук в українському медіа-полі наразі відіграє роль “опозиційного” ЛОМа. Чому ми написали слово “опозиційний” у лапках? Та тому, що зараз в Україні жодних опозиційних ЛОМів не може бути за визначенням. Будь-яка опозиційна думка присікається на корені, а ті, хто себе до таких зараховують, є лише контрольованими “медіа-болванками” для створення видимості балансу світоглядів. Ігор Мосійчук, – який висловлює опозиційні думки, і не сидить при цьому у в’язниці, – це якраз такий актор.

Роль Мосійчука в темі з Церквою – зливати ту чи іншу інформацію, отриману “зверху”, з метою перевірки реакції суспільства на “шок-контент” і розширення “вікон Овертона”. І, з погляду ОП, це дуже зручно, адже, з одного боку, якщо хтось запитає в них про можливість такого сценарію, – вони кивнуть на Мосійчука, мовляв, “це він сказав – до нього й питання, а ми такого не знаємо”. Характерно, що “радикал”-Мосійчук, який раніше цілком собі “ганяв московських попів”, зараз став ледь не адвокатом УПЦ, в жодному зі своїх “постів” у Телеграмі не додавши сумнозвісного приставку “МП”, при цьому міркуючи про недалекоглядність чинної влади в питанні обмеження свободи совісті. Що ще більш цікаво, – востаннє Ігор Мосійчук висловлювався на церковну тематику в червні 2023 року. Цього разу “опозиціонер” активізувався в церковному напрямі більш ніж за рік – у липні 2024-го, що вказує на факт відсутності постійного інтересу до зазначеної проблематики.

Другим, хто висловився на тему створення додаткового екзархату Фана в Україні став адвкоат-міжнародник Роберт Амстердам, який вважається лобістом УПЦ на Заході. Цікаво, що Амстердам посилався не просто на “інсайди”, а навіть опублікував деякі документи, в яких ліквідація УПЦ та її “трансфер” до складу Константинопольського патріархату розписані практично покроково. За словами адвоката, він отримав ці дані від джерел в українському уряді, що робить імовірність розвитку подій саме за таким сценарієм вкрай високою.

Звісно, суто теоретично заокеанському адвокату цю інформацію могли “вкинути”, щоб вона розповсюджувалася не просто у ЗМІ з посиланням на “списаного” екс-депутата Ігоря Мосійчука, а ще й через цілком конкретного захисника Церкви з відповідною репутацією. Але питання в тому – який у цьому сенс? Зверніть увагу, Амстердам, крім того, сказав про спроби обмежити йому можливість захищати УПЦ шляхом порушення проти нього кримінальних справ, що виглядає цілком логічно і цілком вписується в загальний порядок денний того, що відбувається. Тобто, не виключено, що з паном Амстердамом уже працюють співробітники Держдепу, скорочуючи його вплив на процеси, через що він і видав останній значний карт-бланш, а далі його медійна активність буде поступово знижуватися, а Амстердам скаже: “Я зробив усе, що в моїх силах”.

“Битва думок” у ПЦУ

Звертає на себе увагу реакція на це запитання, яка надійшла від представників ПЦУ. Варто зазначити, що вона вкрай неоднозначна в сенсі її аналізу. Поява в ЗМІ інформації про створення екзархату Фанару була сприйнята двояко, що вказало на відмінність ставлень до такого варіанту розвитку подій. Ми б навіть назвали її “битвою думок” у ПЦУ, оскільки намітився очевидний конфлікт. Непублічний диспут на цю тему спостерігається між про-фанарським виданням “Духовний фронт України” і спікером ПЦУ Євстратієм Зорею.

Річ у тім, що редактори “Духовного фронту” опублікували вельми цікаву статтю, в якій на світ Божий показали якісь документи (тому й про-фанарський, інакше звідки в них ці листи?), згідно з якими до України ще в 2023 році повинна була прибути делегація від Константинопольського патріархату, метою якої було ослаблення конфлікту межу ПЦУ і УПЦ зі спробою подальшого встановлення діалогу. Проте в ПЦУ вирішили цю делегацію розвернути, вказавши на те, що вирішать питання самостійно. Питання, вочевидь, самостійно вирішено не було, оскільки ПЦУ і далі діють піратськими методами щодо УПЦ, що, природно, кидає тінь на репутацію патріарха Варфоломія, який, видавши Томос про автокефалію, нібито за ПЦУ поручився.

Що б не розповідали в самій ПЦУ, їхній статус на всеправославному рівні абсолютно нікчемний. Навіть у тих Помісних Церквах, які визнали цю організацію (здебільшого з-під палиці Варфоломія і Держдепу), досі залишається значна кількість єпископату, духовенства і вірян, які не вважають ПЦУ церквою і гребують контактами з її представниками. Говорити про нові визнання зараз теж немає сенсу, адже після їхнього програшу на болгарському напрямі, їм більше сподіватися нема на кого. Ба більше, розбійницька поведінка представників ПЦУ в Україні, захоплення храмів і монастирів, які потім стоять пусткою та заростають травою, остаточно протверезили навіть тих, хто припускав можливість встановлення офіційних стосунків з українською схизмою, а зважаючи на відсутність у них суб’єктності, вся відповідальність за їхні дії лягає саме на патріарха Варфоломія.

Саме таку лінію проводять у виданні “Духовний фронт України”, роблячи висновок, що патріарх Варфоломій в Україні ще не закінчив, а ось варіант зі створенням екзархату – це “наймудріше рішення його всесвятості, яке покладе край розколу українського Православ’я”. Проте, з цим категорично незгодний глава ВЗЦЗ ПЦУ і спікер цієї організації Євстратій Зоря. І тут найцікавіше, адже Євстратій прямо не сперечається з “Духовним фронтом”, проте публічно критикує саму ідею, яку просуває це про-фанарське ЗМІ. На офіційному рівні Зоря “пересунув стрілки” на начебто кооперацію вище згаданих Мосійчука та Амстердама, однак, через своїх сателітів на сторінках лояльного до ПЦУ сайту “Україна православна”, фактично розкритикував Фанар за те, що той намагається втручатися у справи “суверенної помісної церкви”, фактично “обнуляючи” Томос, який сам же й видав.

До позиції Зорі приєднався так само головний ідеолог Томосу депутат від партії “Європейська солідарність” Ростислав Павленко. Саме він зіграв одну з ключових ролей у 2018 році, коли вирішувалося питання про створення ПЦУ. Павленко так само, як і Зоря, вважає, що сценарій розвитку подій, за якого буде створено екзархат Фанару, неможливий, адже це суперечить Томосу. До речі, у такій співпраці ПЦУ та “Європейської солідарності” проявляється справжнє ставлення організації до Офісу президента та особисто Зеленського. У ПЦУ Зеленському не довіряють і ставлять усе саме на Порошенка, як можливого кандидата в президенти України. Тому цей випадок показовий.

Збираємо пазл

Проаналізувавши все перераховане вище, напрошуються такі висновки. З позиції українського уряду інформація про створення екзархату Константинополя виглядає не такою вже й утопічною, оскільки в такий спосіб вони демонструють, що після заборони УПЦ спробують “устаканити” її статус і не допустити переходу в підпілля. Взагалі, багатомільйонна Церква в підпіллі – це страшний сон для будь-якого уряду. Адже це не тільки проблема для зовнішньополітичного кейса, а й, у перспективі, потенційна опозиційна платформа, на основі якої зрощуватимуться протестні настрої, що можуть призвести до втрати влади або будь-якого іншого політичного колапсу.

У цьому випадку діє старий принцип спецслужб: “якщо не можеш перемогти мафію – очоль її”. Механізм не складний і вже неодноразово відпрацьований на тих самих радикальних націоналістичних елементах, які зараз практично всі перебувають “під ковпаком”. У ситуації із забороною УПЦ проглядається щось подібне. В Офісі президента переконані, що їм вдасться вибудувати лояльну структуру таким шляхом, І, на перший погляд, що, окрім канонічної альтернативи, може бути в цьому випадку найбільш прийнятним варіантом? Те, що УПЦ не об’єднається з ПЦУ, це вже факт, що відбувся, залишається виходити із ситуації по-іншому.

Запрошення Константинополю – взяти участь у цій авантюрі, цілком вписується в загальну картину, оскільки саме Фанар у 2018 році ініціював цей процес, однак дійсно не довів його до логічного завершення. Крім того, навіть із меркантильного погляду, створення екзархату під контролем Константинополя цілком прийнятне, адже греки так і не отримали обіцяні Порошенком понад 20 об’єктів “ставропігій”, а тут виходить, що, якщо справа “вигорить”, то їм дістанеться набагато більше. При всьому цьому, держава не дасть спроби “зайти” в Україну іншим Помісним Церквам, зосередивши своє співробітництво саме з Константинопольським патріархатом, що цілком вписується в загальну залежність від США і перших, і других.

У ПЦУ, природно, такому рішенню не будуть раді, адже на цьому їхня “переможна хода” може закінчитися. В Офісі президента розуміють, що ПЦУ – це далеко не їхня клієнтела, а віддавати “перемогу” в церковному питанні своїм політичним опонентам із “Євросолідарності” вони не хочуть. Тому уряду куди простіше взагалі перезавантажити українське церковне питання, аж до того, щоб усунути сумнівну автокефалію ПЦУ, передавши кермо влади кому-небудь із Константинопольського патріархату, щоб зробити цей процес зрозумілішим і контрольованим. Цілком можливо, що в результаті цих процесів ПЦУ штовхнуть на ще один “об’єднавчий собор”, після якого вплив організації на процеси буде послаблено.

Апелювати до Томосу теж не вийде, адже за недовгі 5 років у самій ПЦУ неодноразово відійшли від його положень. На Фанарі це бачили, проте поки що не ухвалювали рішень. Не виключено, що ці порушення зможуть використати якраз таки проти самої ПЦУ. Ба більше, “високі цілі”, які ставлять в Офісі президента і в Константинополі, однозначно важливіші за корпоративні інтереси ПЦУ, в якій досі навіть між собою розібратися не можуть, не кажучи вже про спроби розпочати діалог з УПЦ. Може хтось скаже, що Варфоломій не ухвалить такого рішення тому, що він – господар свого слова, однак, нагадаємо, що до 2018 року цей самий патріарх визнавав Україну канонічною територією РПЦ, а Філарета та інших функціонерів колишньої УПЦ КП – “безблагодатними розкольниками”. Тож сподіватися на послідовність Варфоломія в будь-яких питаннях – вкрай сумнівна справа.

Одним з основних питань у темі створення “УПЦ КоП” залишається інтеграція Української Православної Церкви у всю цю конструкцію. Те, що УПЦ заборонять – абсолютно очевидно. У 20-х числах серпня в Раді буде ухвалено закон №8371, а 24 числа – у День незалежності України Зеленський оголосить про чергову “перемогу” на політичному фронті. “Духовна незалежність” від Москви буде досягнута таким ось нехитрим шляхом, а що ж далі? Теоретично, УПЦ може з “кам’яним обличчям” продовжувати функціонувати далі, точно так само, як це було після ухваленого закону про перейменування з “УПЦ” на “РПЦвУ”.

Погодимося з тими експертами, які вказують на те, що функціонал законопроекту №8371 розроблений вкрай слабко, а сам закон матиме радше медійний, аніж механічний ефект. Але це лише перший етап. Прогнозуємо, що слідом за ухваленим законом піде кілька гучних “кейсів”, наприклад, з виселенням ченців із Києво-Печерської Лаври або експропріації Почаївської Лаври. Паралельно з цим УПЦ неминуче втратить значну частину культових споруд, які є пам’ятками архітектури, а з рештою релігійних громад просто почнуть розривати договори про оренду земельних ділянок, як це відбувається нині в Тернополі.

Звісно, що до такого розвитку подій в УПЦ будуть готові далеко не всі. Безперервне кримінальне переслідування духовенства, постійний тиск місцевої та центральної влади та інші обмеження матимуть свій ефект, однозначно змусивши заборонену УПЦ (або її частину) піти на переговори з владою. І якщо в питанні з входженням до складу ПЦУ позиція залишається принциповою, то канонічна альтернатива під виглядом тієї самої “парасольки” від Константинопольського патріархату багатьом в УПЦ навіть зараз здається вельми прийнятним варіантом розвитку подій.

Підсумуємо, що ми оцінюємо ймовірність створення в Україні екзархату Константинопольського патріархату як високу. Єдиним аргументом на користь УПЦ залишається недооцінений протестний потенціал вірян нашої Церкви. Закон Ньютона свідчить, що кожна дія викликає протидію. В українському уряді не враховують, що Церква розвивається за парадоксальним принципом, а думка про те, що ти є частиною чогось забороненого, відсилає людей у стародавні часи перших християн, які збиралися на таємні молитви вночі та де-небудь у катакомбах. Знаючи УПЦ зсередини, ми можемо стверджувати, що “катакомбне мислення” в глибинній Церкві переважає над ідеєю “сісти і домовитися”. Тому, якщо варіант з “УПЦ КоП” таки спробують реалізувати, то вірян у цій структурі навряд чи додасться.