Звернувся щоб звернутися

Отже, одразу після повернення з Фанару, глава ПЦУ Епіфаній Думенко направив публічне звернення на адресу Предстоятеля Української Православної Церкви Блаженнішого Митрополита Київського і всієї України Онуфрія. Основною темою цієї «декларації про наміри» став заклик до діалогу про об’єднання. Природно, тема актуальна для всього церковного медіа-поля і ось чому.

Варто зазначити, що щось схоже публікувалося одразу після зборів функціонерів ПЦУ, що відбувалися у травні 2024 року. «Знову, як і в попередні роки, засвідчити бажання та готовність нашої Помісної Церкви вести діалог, метою якого є досягнення єдності українського православ’я навколо Київського престолу на основі Томосу про автокефалію», — сказали тоді в ПЦУ.

Жодних практичних кроків після цього з боку ПЦУ здійснено не було. В організації чудово розуміють, які саме подразники заважають УПЦ розпочати з ними діалог, однак ці проблеми так і не усунули. Тоді, — звернемо на цей момент увагу, — за спиною Епіфанія стояв митрополит Фанару Еммануїл Адамакіс, який був на соборі в ролі спостерігача від Варфоломія.

Цього разу глава ПЦУ звернувся до Предстоятеля УПЦ відразу після поїздки на Фанар (!). Тон листа з минулого разу не змінився і залишився стримано хамським. Думенко назвав Предстоятеля УПЦ «митрополитом у Києві», а архієреїв Церкви — «тими, хто перебуває з ним». Контекст теж не змінився. У ПЦУ, говорячи про об’єднання «без умов», не пропонують нічого іншого, окрім як приєднатися до них на основі Томосу, виданого К-пльським патріархом.

Крім того, Думенко згадав вимоги до початку діалогу, які на Соборі у Феофанії висунули в УПЦ. Глава ПЦУ назвав їх нереальними для виконання, і тут він мав рацію. Нагадаємо ці умови:
— припинити захоплення храмів і примусові переведення парафій Української Православної Церкви;
— усвідомити, що їхній канонічний статус, як він зафіксований у «Статуті Православної Церкви України», є фактично неавтокефальним і значно поступається свободам і можливостям у реалізації церковної діяльності, які передбачені Статутом про управління Української Православної Церкви;
— вирішити питання канонічності ієрархії ПЦУ, адже для Української Православної Церкви, як і для більшості Помісних Православних Церков, цілком очевидно, що для визнання канонічності ієрархії ПЦУ необхідне відновлення апостольської спадкоємності її єпископів.

Думенко абсолютно не лукавить у даному випадку, оскільки розуміє, що погодитися хоча б з однією з цих умов — значить поставити під сумнів усі попередні дії з «легалізації» ПЦУ, як структури. З іншого боку, в самій УПЦ також усвідомлюють, що ПЦУ на такі кроки не піде.

Що маємо в підсумку. По-перше, найімовірніше, в обох випадках, — у травні та в серпні, — звернення на адресу УПЦ було опубліковано під тиском із Константинополя. Самого Думенка і Ко цілком влаштовує сформований порядок речей, у якому ПЦУ, підтримувана державою, посідає домінантну позицію з усіма наслідками, що випливають із цього дивідендами.

По-друге, тон звернення і висунуті в ньому умови вказують на те, що в ПЦУ прекрасно розуміють безперспективність самої ідеї. Такий крок з їхнього боку — скоріше формальність, на яку вони пішли, озираючись на Фанар, ніж реальна спроба «налагодити мости».

По-третє, звернення опубліковано напередодні ймовірного ухвалення закону №8371 про заборону УПЦ. Це вказує на те, що в ПЦУ формально відсторонилися від підозр у зацікавленості такого розвитку подій і, якщо їм хтось після цього дорікатиме, вони можуть сказати: «Ми до них зверталися, а вони не послухали. Значить, їх не цікавить доля українського православ’я, а найбільше вони хочуть залишатися вірними Москві».

Тож ніхто не будує ілюзій з цього приводу. Навряд чи Предстоятель УПЦ піде на якийсь навіть формальний діалог, враховуючи, що питання заборони Церкви стоїть на остаточній стадії. З іншого боку, цей діалог не потрібен нікому з ПЦУ, адже там прекрасно розуміють, що головна «бенкет» ще попереду.