Конституційні і юридичні аспекти закону «про заборону УПЦ»

У практичному сенсі закон спрямований саме на заборону УПЦ. По-перше, це неодноразово декларувалося його авторами і промоутерами. По-друге, закон (зокрема, критерії афілійованої української релігійної організації з Росією) виписано саме під УПЦ. По-третє, держава вже провела «релігієзнавчу» (насправді, теологічну) експертизу і встановила факт зв’язку РПЦ і УПЦ (навіть після проголошення УПЦ «повної незалежності» у травні 2022 року), що відкриває шлях до ліквідації УПЦ. Призначена державою група експертів, по суті, визнала, що нічого за виключенням проголошення автокефалії не означатиме припинення афілійованої громад УПЦ з РПЦ.

Більше того, виходячи з положень закону, навіть автокефалія не рятує УПЦ від заборони, якщо цю автокефалію не визнає РПЦ. Якщо ж РПЦ наполягатиме, що УПЦ є частиною РПЦ для цілей ліквідації цього буде достатньо, навіть після проголошення автокефалії (чого, звичайно, не станеться ні за місяць, ні за дев’ять, що відведені законом).

Не обов’язково. Для повної ліквідації потрібно буде заборонити кожну громаду УПЦ окремо, і для заборони 8000 громад потрібно, справді, багато часу. Водночас, закон надає прокуратурі повноваження звертатися з позовами про ліквідацію, а всі справи повинен розглядати апеляційний адміністративний суд у м. Києві з максимально спрощеною процедурою повідомлення сторін. Такий механізм, до якого залучений не мемний «один юрист ДЕСС», а система прокуратури, дозволяє швидко подати позови і отримати рішення про ліквідацію ключових організацій в структурі УПЦ (метрополій, важливих парафій тощо).

Крім того, судові процеси не повинні тривати дуже довго, адже єдине, що має встановити суд для ухвалення рішення, чи справді релігійна організація афілійована з РПЦ, що, можна припустити, буде робитися шляхом посилання на відповідну експертизу, яка вже проведена державою. Зважаючи, на останню практику Верховного Суду, проблем у цьому сенсі не буде.

Ні. По-перше, закон не передбачає жодних гарантій об’єктивності і незалежності експертизи щодо афілійованої громад УПЦ з РПЦ. Ні кваліфікованість, ні неупередженість такої експертизи в законі не згадується. Призначення експертів перебуває в повній дискреції Державної служби з етнополітики і свободи совісті (ДЕСС), що, принаймні зараз, схильна до підтримки Православної церкви України (ПЦУ). До об’єктивності попередньої експертизи щодо зв’язків УПЦ і РПЦ вже висловлювались претензії, адже експертна група була сформована ДЕСС за принципом, що нагадує зібрання імамів, які вирішують, чи варто нам закрити місцеву синагогу.

По-друге, закон дозволяє ліквідовувати громади УПЦ за будь-які порушення «щодо утворення і діяльності релігійних організацій», тобто за будь-які навіть дрібні порушення закону.

Ні, принаймні в тому вигляді як його розуміють зараз. Свобода релігії не підлягає дерогації (на рівні МПГП) і не може обмежуватися з мотивів національної безпеки (стаття 18 МГПП). Релігійні організації можуть бути ліквідовані на підставі національної безпеки як громадські об’єднання (стаття 22 МПГП), однак не через їхню релігійну приналежність, а через інституційне залучення до протиправної діяльності, що має бути доведено державою.

Якщо прибрати суто теологічні аргументи (духовна незалежність і т.п.), то залишаються біля 40 кримінальних справ проти чинних і колишніх кліриків УПЦ, їхніх родичів та тісно пов’язаних віруючих (наприклад, членів громадських організацій, пов’язаних з УПЦ). Три четвертих цих кримінальних справ пов’язані з неналежною мовою (виправдання російської агресії та розпалювання релігійної ворожнечі, як правило, до ПЦУ), хоча є і випадки колаборанства і, принаймні, три священники, включаючи митрополита, були обміняні в Росію. Здебільшого ці вислови мають обмежене коло поширення (чат на декілька осіб, приватне спілкування з вірянами, проповідь в сільській церкві), і часто є частиною загальної картини, заснованої на теоріях змови, зокрема, і з антисемітським підтекстом. Хоча ці протиправні дії становлять серйозні правопорушення, вони все ж такі відрізняються від того, що традиційно пов’язується із загрозами національної безпеки. Навіть якщо ми додамо до цього ще 100 кримінальних проваджень, які перебувають на різних стадіях розслідування і судового процесу, однозначно зробити висновок про ліквідацію як єдину адекватну санкцію неможливо.

При цьому, робляться спроби обґрунтувати таку заборону як санкцію за поширення ідеології «руського міру». Закон містить розлоге і доволі заплутане визначення «руського міру» і передбачає заборону релігійної організації, яка неодноразово вчиняла поширення цієї іделогії. На роль цієї ідеології у розв’язанні Росією агресивної війни проти України звертає нещодавня резолюція ПАРЄ. Але, з різних причин, поки що важко говорити про достатню переконливість такого підходу.

Скоріше за все ні. Такий сценарій не є цілковито нереалістичним, адже свої застереження щодо закону висловлювали не лише праворадикальні американські політики, але і Комісія Конгресу США з міжнародної релігійної свободи, а так само декілька найбільших міжнародних правозахисних організацій. Можна очікувати, що закон буде обговорюватися у вересні на двосторонніх зустрічах з Єврокомісією, де розглядатиметься відповідність законодавства України стандартам і цінностям ЄС у сфері прав людини. Водночас, на мій погляд, базова логіка з боку міжнародних партнерів полягатиме у тому, що це не найбільша проблема України і, на тлі багатьох інших значно складніших викликів, на цей закон можна не звертати увагу. Цей підхід посилюватиме два фактори: (1) Україна, навіть з цим законом, матиме кращій стан захисту релігійної свободи ніж більшість інших пост-радянських країн і, передусім, Росія – один з найгірших порушників релігійної свободи у світі; (2) участь російських дипломатів та РПЦ у просуванні наративу про «переслідування» УПЦ в Україні, що стимулюватиме європейських дипломатів уникати критики закону, щоб не солідаризуватися з Росією.

Модель, закладена у статті 35 Конституції (відокремлення), вже давно існує лише на папері, і з 2014 року Україна рухається у бік більш традиційної для православних країн коопераційної моделі відносин між державою і церквою. Ухвалення закону додає імпульсу цьому рухові. Водночас, здається, політичного консенсусу щодо цього питання немає. Опозиційні політики, деякі провладні політики другого ешелону і чиновники, відповідальні за релігійні відносини, просувають ідею зближення з ПЦУ. Водночас, такий сценарій не видається, з різних причин, повністю прийнятним для команди президента Зеленського.