Чому законодавча заборона УПЦ не стане шансом для примирення православних Церков в Україні

Наша редакція дуже уважно ознайомилася з текстом, який опублікував на сторінках одного з видань викладач Київської Духовної Академії та співробітник ВЗЦЗ УПЦ Сергій Бортник. Його стаття – про актуальну на сьогодні тему виходу з кризи, що склалася в українському православ’ї, пов’язаної з ухваленням закону №8371 «про заборону УПЦ» і з бажанням представників Константинопольського патріархату нібито відвести Церкву з-під удару. Ми не будемо йорничати і пересмикувати на тему того, що Бортника вважають представником «ліберального крила» УПЦ. Хотіли б повністю зосередити увагу читача на опублікованій ним статті та навести свої судження з цього приводу.

«Три кити» Сергія Бортника

Якщо спробувати скоротити роздуми професора КДА з приводу майбутнього УПЦ у зв’язку із забороною Церкви за допомогою закону №8371, то ми зможемо виділити три пункти, на яких ґрунтуються його погляди. Перший – це проблеми, пов’язані з ухваленням закону «про заборону УПЦ» і способи їх вирішення. Другий – право Константинополя впливати на те, що відбувається в Україні, яке Бортник чомусь вважає підкреслено ексклюзивним. Третій – «токсичний імідж» РПЦ, через який, на думку професора, більшість вірян УПЦ не хочуть мати нічого спільного зі своєю кіріархальною Церквою, а відповідно – повинні прийняти умови Фанару.

Перше. Дійсно, УПЦ очікують колосальні проблеми в міру того, як закон №8371 набиратиме обертів. Уже зараз лунають розмови про те, що першими під удар потраплять ті громади, які використовують державне майно, тобто храми і монастирі, що є пам’ятками архітектури. Таких по всій Україні налічується понад три тисячі. Це значна кількість, якщо врахувати офіційну статистику, яка на сьогодні налічує близько 8 тисяч парафій УПЦ. Фактично, третина громад залишиться без храмів.

Проте Сергій Бортник, – свідомо чи ні, – залишає поза увагою той факт, що умови зазначеного закону щодо УПЦ є нездійсненними в принципі. Точніше, вони здійсненні, але лише в жорсткій парадигмі, яка створена авторами цього закону. Ба більше, держава свідомо підміняє поняття адміністративної та канонічної залежності, усвідомлюючи, що до першого пункту після Собору у Феофанії питань бути не може.

Наведемо, наприклад, цитату глави ГЕСС Віктора Єленського: «Якщо УПЦ розірве свої відносини і вийде зі складу Російської церкви, вона вільна далі вирішувати свою канонічну долю. Може звернутися до всіх православних церков і сказати: давайте скличемо з цього приводу Православний собор. У мене була бесіда з митрополитом Онуфрієм… Я йому сказав, що ми не вимагаємо від нього приєднається до іншої церкви, говорив, що ми не вимагаємо перейти на новий календар тощо, що йдеться тільки про розрив зв’язків із Москвою».

Якщо врахувати, що Собор у Феофанії ухвалив відповідні рішення щодо виходу з усіх інституцій, пов’язаних з РПЦ, оновив Статут УПЦ, отримав порцію критики на свою адресу з боку РПЦ (сповзання в розкол), про що тоді говорить Єленський? Очевидно, що йдеться саме про розрив канонічних зв’язків з РПЦ, які, в розумінні законотворців, мають бути зафіксовані розривом євхаристійного і молитовного спілкування або самочинним проголошенням автокефалії. Іншими словами, УПЦ схиляють до вчинення розколу, на який, природно, буде негайна реакція з Москви.

Однак, якщо прочитати сам закон, то там ми не знаходимо вимог розриву євхаристійного спілкування або проголошення автокефалії. Мова, хоч і розмито, йде саме про обмеження адміністративного впливу, що, як написано вище, вже було досягнуто на Соборі у Феофанії. І взагалі, відколи державу цікавлять такі терміни, як «канонічний зв’язок», «автокефалія» тощо? Цих термінів в українській юриспруденції немає, а обмеження за цими ознаками є прямим порушенням статті 35-ї Конституції України, яка говорить про те, що Церква відокремлена від держави. Говорячи простіше, закон є лише прикриттям для реалізації планів справжніх зацікавленців ситуації, що склалася, якими абсолютно очевидно є ПЦУ і, більшою мірою, Константинопольський патріархат.

Друге. Чому ми впевнені в тому, що в ухваленому законі зацікавлені найбільше представники Фанару? Це виходить з їхньої активної діяльності, яку вони розгорнули за фактом ухвалення закону. Якщо Фанар так сильно хотів допомогти УПЦ, тоді чому він не впливав на український уряд до ухвалення закону? Усе тому, що в разі відсутності закону, у Варфоломія не було б жодних аргументів, які він міг би використовувати, як фундамент для своїх пропозицій. Що характерно, до ухвалення закону на Фанарі впродовж п’яти років упевнено стверджували, що жодних альтернатив для УПЦ, окрім як увійти до ПЦУ, не існує.

Однак, коли закон було ухвалено, патріарх Варфоломій переграв свою позицію щодо цього питання і послав до УПЦ «данайців», чим чимало перелякав усю верхівку ПЦУ. Тобто, цілком очевидно, що слово Константинопольського патріарха не означає практично нічого. І якщо сьогодні він, як втішний приз, пропонує екзархат для УПЦ, нібито ставлячись із розумінням до того, що УПЦ не хоче входити до складу ПЦУ, то де гарантії, що за місяць-два він не скаже, що УПЦ повинна вступити в сопричастя з ПЦУ, таким чином остаточно закривши пастку.

Крім того, сміємо припустити, що екзархат для УПЦ не вигідний так само і Фанару, оскільки такий стан є «підвішеним», а довго утримувати в ньому таку величезну структуру, як УПЦ, навряд чи вийде. Тому кінцева мета всіх цих «канонічних парасольок» – штовхнути УПЦ в капкан ПЦУ, таким чином закривши питання злиття українського православ’я. Основний інтерес Фанару – ослаблення РПЦ у православному світі. Природно, поки в РПЦ буде хоч якийсь зв’язок з УПЦ, – хоча б навіть і канонічний, – це свідчитиме про Її сильні позиції в очах представників Помісних Церков, які, між іншим, незважаючи на російсько-українську війну, розділяють спільне і приватне.

Окремо звертає на себе увагу надання Сергієм Бортніком ексклюзивного права на вирішення проблем в українському православ’ї. Перш за все, не зовсім зрозуміло якими саме канонічними нормами професор виправдовує таку думку. Тут так само варто зазначити, що той самий Фанар, – принаймні до 2018 року, – визнавав Україну канонічною територією виключно РПЦ, про що сам неодноразово заявляв. Хотілося б так само дізнатися думку професора щодо того, наскільки адекватним і дипломатичним було рішення про денонсацію Грамоти до патріарха РПЦ Іоакима за травень 1686 року «Про возз’єднання Київської митрополії з РПЦ», де чорним по білому написано: «І нехай відтепер тая митрополія Київська нехай буде підлягати до святого патріаршого Московського престолу».

Чи є місце в церковно-дипломатичній практиці таким прецедентам, які, якщо продовжити їхню логіку, здатні призвести навіть до скасування автокефалії окремих Помісних Церков, у разі, якщо комусь на Фанарі таке спаде на думку. Природно, такі рішення не можуть бути сприйняті з розумінням ні з церковної, ні з політичної точки зору. Це все одно, якби Великобританія скасувала декрет про незалежність якої-небудь зі своїх колишніх колоній, наприклад, Індії.

Третє. Говорити про токсичність Московського патріархату і ставити це в причину того, що нібито мало не вся УПЦ прагне розриву з РПЦ і приєднання до Константинопольського патріархату, може лише людина, яка живе на якійсь іншій планеті і не знає внутрішніх розкладів в УПЦ. Навіть незважаючи на те, що РПЦ підтримує військове вторгнення в Україну, священики і віряни УПЦ не поспішають рвати канонічну в’язь і це очевидно. Ті, хто хотів це зробити, вже давно пішли з УПЦ. Крім того, якщо і є в УПЦ ще священики, які наважилися б покинути УПЦ, заради Фанару, то вони себе вже давно ідентифікували, підписавши відповідні звернення. Їх трохи більше 400 осіб, які за підсумком увійшли в так звану «групу Пінчука».

Навпаки, ми бачимо ситуацію, коли священнослужителі УПЦ, які перейшли в інші юрисдикції, повертаються з покаянням. Нещодавній приклад – Андрій Шиманович, який переходив ще 2017 року в невизнану УПЦ КП, але чомусь через 8 років вийшов із «канонічної» ПЦУ назад у «московську» УПЦ. Знаючи внутрішню кухню, можемо з упевненістю стверджувати, що таких випадків дуже скоро буде набагато більше.

Чому ж так відбувається? Невже священики і віряни перебувають в УПЦ виключно через бажання бути «на зв’язку» з Москвою? Ні. Вони роблять це тому, що відповідальні до дотримання канонічного порядку і чудово розуміють, що стати автокефальними чи якими завгодно ще можна лише через встановлені процедури, які не залишають гіркоти в роті та постійних мук совісті. Дотримання канонічного порядку визначає цих людей, як тих, хто переживає за своє духовне майбутнє. Навпаки, в Константинополі і ПЦУ вже давно від такого порядку відступають. Чого тільки вартий дозвіл на другий шлюб, який прямо суперечить Апостольським правилам. У самій ПЦУ на таку недугу страждає практично кожен третій служитель культу, але це вже перестало бути непристойним, адже «Церква-Мати дозволила».

У підсумку, до відома пана професора, ці люди готові жити без храмів, молитися в катакомбах, звершувати Богослужіння на квартирах, аби совість залишалася чистою, що набагато цінніше, ніж усі ті «бонуси», які пропонують під час переходу в ПЦУ. І не треба говорити, що не пропонують! Пропонують. І цілком собі матеріальні. Навпаки, духовний (не адміністративний!) зв’язок із РПЦ поки що не дає жодних благ, крім невловимої благодаті та чистого серця. Проте ці речі, які не можна доторкнутися, у підсумку є набагато ціннішими за 30-40 тисяч гривень нагороди, які, за нашими даними, давали священикам, котрі переходили з УПЦ «з парафією».

Невтішні висновки

Таким чином, виходить наступне. Пан професор, пропонує нам виконати норми закону №8371, який суперечить українському та міжнародному законодавству загалом, ніж визнати, що в УПЦ таки є адміністративний зв’язок з РПЦ. Далі, заплющити очі на роки знущань з боку Фанару, який був абсолютно інертний до того, що відбувалося з УПЦ, починаючи з 2018 року. Свідомо піти на розрив духовних зв’язків з РПЦ, вчинивши фактичний розкол, який саме так буде кваліфікований у середовищі більшості Помісних Церков і, що неминуче станеться. Увійти до складу ПЦУ на правах «переможених», – кінцева мета екзархату Фанару виглядає саме так, – визнавши при цьому, що сама ПЦУ, протягом з 2018 року робила все правильно щодо УПЦ.

Це і є ті самі «перспективи», про які написав Сергій Бортник, залишивши поза увагою величезний пласт проблем, які, на його думку, зможуть розсмоктатися відразу після того, як УПЦ увійде до складу екзархату Фанару. Чи не правда – сумнівне задоволення? То як ви думаєте? Чи стане заборона УПЦ, після всього перерахованого, шансом для об’єднання українського православ’я?