Дивна стратегія
В УПЦ розробили ще одну відверто дивну стратегію захисту від законодавчої заборони. Вона відображена у вже гучній статті ректора КДАіС архієпископа Сильвестра (Стойчева), а її лейтмотивом є переконання, що ухвалений нещодавно антицерковний закон, насправді не про УПЦ. Як нам здається, такий шлях абсолютно безперспективний і ось чому.
Хоча автори скандального законопроекту №8371 до його ухвалення переконували всіх, що він не про УПЦ, а проти РПЦ, уже тоді було зрозуміло – проблеми почнуться саме в першої. Хоча б тому, що РПЦ як юридична особа в Україні не зареєстрована в принципі. Природно, кажучи про заборону афілійованих з РПЦ організацій в Україні, всі мали на увазі УПЦ.
У підсумку, після підписання закону Володимиром Зеленським, усі маски було скинуто. Уже в перших своїх інтерв’ю дійові особи цієї драми виставили претензії саме до єпископату УПЦ, і, судячи з усього, ці вимоги будуть тільки зростати. І якщо раніше вони говорили, що буде достатньо лише виходу Предстоятеля та інших архієреїв зі складу Синоду РПЦ, то сьогодні вони вже заявляють, що цього мало.
Вишенькою на торті стали заяви депутата Павленка, якого ще називають «батьком Томосу» ПЦУ. Він уже неодноразово сказав про те, що ніяких інших форматів існування УПЦ, крім як у складі ПЦУ, не існує. При цьому Павленко переконаний, що навіть якщо УПЦ, після своєї ліквідації, захоче реєструватися заново, це буде можливо лише за погодженням з ПЦУ і Фанаром.
На обличчя наступна картина. Держава фактично намагається нейтралізувати вплив на церковну сферу України будь-яких інших Помісних Церков, крім ПЦУ. З одного боку, такий крок підводить під такі висновки: ПЦУ злилася з чинною владою, ставши «державною церквою», а Україна де-факто перестала бути світською, оскільки порушує власну Конституцію у сфері свободи віросповідання, наділяючи лояльну релігійну структуру винятковими привілеями. І не треба виправдовуватися, ніби цей закон стосується лише РПЦ. Невдала спроба Румунського патріархату зареєструвати на території України свій екзархат вказує на протилежне.
Але повернемося до згаданої статті архієпископа Сильвестра. Архієрей УПЦ заявляє, що «закон № 3894 не є “законом про заборону УПЦ”», «Українську Православну Церкву в тексті закону навіть жодного разу не згадано», «з погляду УПЦ, закон № 3894 не має до неї жодного стосунку». Основним аргументом, на якому ґрунтується вся публікація, є Собор УПЦ у Феофанії від 2022 року та ухвалені на ньому рішення про остаточний розрив зв’язків із РПЦ.
Приблизно зрозуміло, чому в УПЦ тиснуть саме на рішення Собору Феофанії, намагаючись таким чином наголосити на положеннях закону про те, що потрібен лише адміністративний розрив з РПЦ. Однак, з огляду на заяви недругів Церкви, стає очевидним, що від УПЦ очікують саме канонічного розриву, тобто – розколу з РПЦ.
Крім того, нікому в УПЦ немає чим заперечити на контраргумент опонентів, у якому вони згадують ту саму Грамоту Патріарха Алексія II, згідно з якою УПЦ з’єднується зі світовим Православ’ям саме через РПЦ. Згадка цієї Грамоти в новому Статуті УПЦ вказує на те, що зв’язок між Церквами перервано не було. УПЦ навіть після Собору у Феофанії не стала автокефальною і не розірвала зв’язків з РПЦ, які, тим не менш, стали суто канонічними.
Тобто, держава наполягає на розриві адміністративних зв’язків з РПЦ. Це відбулося? Так. У законі є згадки про канонічний зв’язок? Ні. Тоді чому від УПЦ вимагають оголосити про розкол з РПЦ, розірвавши той самий канонічний зв’язок, про який у законі немає згадки? Цих двох пунктів було б достатньо, щоб розвивати подальший захист.