Мобілізація священиків УПЦ: чому це відбувається і як реагувати

Розповімо вам дещо про мобілізацію священиків УПЦ. Це явище тільки набирає обертів і стає дедалі частішим з огляду на кілька причин.

Чому

По-перше, Київська митрополія та єпархіальні управління досі так і не продумали загальноприйнятий механізм взаємодії з місцевими ТЦК з цього приводу. Станом на сьогодні не існує жодних інструкцій щодо того, як має діяти священик, якщо його схиляють до примусової мобілізації.

І не можна сказати, що УПЦ радикально ущемлена в питанні взаємодії з держустановами, адже ті ж самі виїзди священиків за кордон регулярно узгоджуються з Мінкультом і ДЕСС. У чому проблема? У більшості випадків, причина в нездатності керівництва окремо взятих єпархій налагодити відповідну взаємодію. З ким потрібно домовлятися? Природно, з військовими. Як? Налагоджуючи діалог із місцевими ТЦК безпосередньо.

Приміром, правлячий архієрей Рівненської єпархії УПЦ буквально не вилазить із військового госпіталю та обласної лікарні, де сповідує і причащає поранених, займається їхньою пастирською підтримкою, роблячи це абсолютно відверто й не на камеру, адже серед військовослужбовців — величезна кількість вірян саме УПЦ. Як результат — вибудувані стосунки з місцевим військовим керівництвом і відсутність ситуацій, у яких священика могли б «бусифікувати» просто на вулиці посеред білого дня. Ба більше, статус священиків Рівненської єпархії стосовно ТЦК врегульовано, і вони відносно вільно можуть пересуватися країною.

У сусідній Волинській єпархії ситуація радикально протилежна. Тамтешній правлячий митрополит не зміг налагодити діалог із військовими, як результат — регулярні випадки примусової мобілізації духовенства, які чомусь скромно замовчуються. Нам відомий нещодавній інцидент, коли одному священику буквально вдалося втекти з буса воєнкомів, поки ті зупинилися дорогою на полігон «попити кави». Однак, є й інші випадки, коли мобілізацію священиків у регіоні доводять до логічного завершення, і отці вирушають служити до ЗСУ.

Вкрай цікаво розвивається ситуація в Хустській єпархії (не по всьому Закарпаттю!). За нашими відомостями, керівництво Хустської єпархії УПЦ вступило в конфлікт із місцевими представниками ТЦК, результатом чого стають найдикіші за своєю формою випадки мобілізації священиків УПЦ. Співробітники ТЦК там працюють цілеспрямовано проти вищого керівництва єпархії: раніше там уже мобілізували секретаря і скарбника єпархії, а також племінника правлячого архієрея.

У Тернопільській єпархії при ТЦК працюють співробітники СБУ, які мають особливий інтерес саме до священиків УПЦ. Щойно на горизонті з’являється «московський піп», до нього одразу проявляється «особливе ставлення». У разі, якщо за священиком немає трьох або більше дітей або офіційних причин, через які його могли б списати, і є хоча б найменші прострочення з оновлення даних, йому влаштовують «показове прочуханки» у вигляді проходження (іноді навіть без його участі) ЛКК та відправлення на полігон.

По-друге, багато єпархіальних управлінь не спромоглися навіть забезпечити чергових юристів, які могли б допомагати священикам у таких ситуаціях. А процедурних порушень з боку ТЦК, як правило, безліч. Священиків часто фактично крадуть з вулиць або храмів, за них підробляють підписи і «проходять» ЛКК без їхньої участі. Їм не забезпечується право на альтернативну службу, а будь-які заяви з їхнього боку не сприймаються. В одній із таких ситуацій, співробітник ЛКК, коли дізнався, що до них привезли священика УПЦ, сказав йому, що особисто прослідкує, щоб «московський піп» опинився на полігоні.

Священики, якщо вони не дезорієнтовані і мають доступ до засобів зв’язку, телефонують рідним і просять найняти адвокатів, щоб хоч якось вплинути на ситуацію. Адвокати в такому разі — дуже дороге задоволення, яке не всім по кишені. У середньому, робота адвоката коштує від тисячі гривень на годину, в той час, як тільки для того, щоб потрапити на територію ТЦК до свого підзахисного, у адвоката часто йде близько 5-7 годин часу, а іноді й цілий день.

По-третє, священики УПЦ, на жаль, не знають своїх прав. З ними про це ніхто не спілкується, і винні в цьому так само — правлячі єпископи на місцях, які навіть не заглиблюються в ситуацію, при цьому забезпечуючи всі необхідні дозволи для свого найближчого оточення.

Додатково зазначимо, що ситуації з мобілізацією кліриків УПЦ мають локальний характер, тобто, відбуваються практично завжди в регіонах західної України. За великим рахунком, керівництво цих єпархій могло б спільно опрацювати якийсь механізм реагування на такі випадки, але все пущено на самоплив.

Водночас саме в цих регіонах священики УПЦ найчастіше схильні до активної підтримки ЗСУ, що, однак, проходить повз централізовану організаційну роботу в єпархії. Говорячи простіше, приводи не мобілізувати священиків УПЦ є, але їх не вміють правильно піднести. Як результат, відбувається те, що відбувається. В окремих єпархіях, до речі, активно реагують на звернення керівництва військових частин, у яких, як правило, звучать прохання про фінансову допомогу. Єпархії допомагають, оголошують збори по всіх парафіях. Проте, коли трапляються ситуації з мобілізацією священнослужителів, цей момент не враховується.

Як реагувати

Як реагувати на ситуацію, що склалася? По-перше, необхідно про це говорити. За нашими відомостями, в окремих західноукраїнських єпархіях уже по кілька років поспіль не проводилися загальноєпархіальні збори, що, до речі, суперечить Статуту УПЦ. Священики фактично не мають можливості проговорити свої проблеми з правлячими архієреями, серед яких примусова мобілізація — одна з найактуальніших.

По-друге, формувати загальноцерковну позицію з цього питання. Сьогодні УПЦ проводить такий собі симпозіум, у якому беруть участь священнослужителі, які взаємодіють із ЗСУ. Незважаючи на те, що законом священикам УПЦ заборонено бути капеланами, однак ця взаємодія все одно є, а отже, є і можливість донести до Міністерства оборони свою позицію з приводу військової повинності священиків УПЦ.

Приміром, такі організації, як ПЦУ та УГКЦ, хоча й мають доступ до капеланської служби, однак не поспішають бігти в окопи. Ба більше, не раз публікувалася інформація про те, що в ЗСУ — гостра нестача капеланів. Тобто, професія, прямо скажемо, не дуже затребувана. Самі капелани ПЦУ говорять про те, що їх на фронті мало де чекають. Проте, до зазначених категорій мобілізація не застосовується. Усі клірики ПЦУ та УГКЦ успішно заброньовані й позбавлені страху вийти на вулицю.

Якщо така можливість є у ПЦУ та УГКЦ, тоді вона має бути і в УПЦ. Так, ми розуміємо, що примусова мобілізація священиків УПЦ — це один із способів тиску на Церкву, проте ми переконані в тому, що свою позицію необхідно доносити. Впевнені, що в більшості випадків цього просто ніхто не робив.

Ну і третє. Нещодавній приклад, коли віряни УПЦ фактично звільнили двох священиків із ТЦК в Ужгороді, — це прекрасна демонстрація того, як громадянське суспільство може впливати на такі процеси. На жаль, однак нові обставини ставлять нас усіх у таке становище, коли ми залежимо одне від одного. Віряни повинні розуміти, що якщо всіх священиків УПЦ будуть свавільно мобілізувати, рано чи пізно все закінчиться тим, що їм нікому буде служити Літургії та звершувати Таїнства. Тому, консолідація в такому випадку має дуже серйозну вагу. Якщо вам потрібні ваші священики — захищайте їх від цього свавілля.