ЕКСКЛЮЗИВ. «Розкол, учинений Румунським патріархатом у Молдові, спровокований територіальними домаганнями Румунії», - ієрарх ПЦМ

Останні кілька років Православна Церква Молдови перебуває у фокусі церковних ЗМІ. Тиск держави та втручання Румунського патріархату у внутрішні справи ПЦМ мимоволі змушують провести паралелі з тим, що відбувається в Україні з УПЦ. І, як не дивно, в обох випадках простежуються ідентичні способи впливу, метою яких є дискредитація і демонтаж місцевих Православних Церков на догоду геополітичній ситуації.

Редакція Raskolam.net поспілкувалася з ієрархом Православної Церкви Молдови архієпископом Бєльцьким і Фалештським Маркелом на тему молдовського церковного питання, про роль у тому, що відбувається, уряду Молдови та Румунського патріархату, а також про те, чи може релгігійна криза в Молдові й Україні стати причиною для розв’язання проблем, що накопичилися у світовому Православ’ї.

— Владико Маркелле, останнім часом уряд Молдови все частіше вдається до тиску на Православну Церкву Молдови. Як Ви вважаєте, які кінцеві цілі ставлять перед собою ті сили в Молдові, які зараз ведуть боротьбу з ПЦМ, і чи є шанси, що вони доб’ються бажаних результатів?

— Не тільки останнім часом. Так було протягом досить тривалого періоду, але останнім часом, як ви правильно помітили, тиск центральної влади Республіки Молдова на Православну Церкву Молдови посилився. Сьогодні вірним чадам Православної Церкви Молдови потрібно докладати чималих зусиль, щоб «займати своє місце під сонцем», і це тільки тому, що ми є частиною Московського патріархату. У Молдові зараз дуже сильно проявляється русофобія, особливо у вищих ешелонах влади, яка спрямована на все російське: російську мову, культуру, все, що пов’язано з багатовіковою історією взаємовідносин Молдови і Росії, і, зокрема, з Руською Православною Церквою.

Доречно нагадати, що саме Православна Церква Молдови, проти якої ці люди зараз повстають, їх же самих і хрестила, і окормляла, і вінчала, і причащала… А тепер вони відповідають таким «визнанням по-європейськи» своєї Матері-Церкви, яка не перестає молитися за них, за їхнє Спасіння. Самі по собі наші молдавські доморощені супостати і кривдники Церкви, не мають жодної мети, не ставлять жодного завдання. Вони покірно виконують вказівки своїх «європейських партнерів з розвитку», які ведуть боротьбу не стільки з нашою Православною Церквою Молдови, а з Православ’ям як таким, прагнучи «вимити» з нашого суспільства християнські духовно-моральні цінності.

На сьогоднішній день вони вже досягли деяких результатів: їм вдалося переконати окремих священнослужителів порушити клятву вірності Руській Православній Церкві, виголошену під час хіротонії, і перейти в юрисдикцію розкольницької Бессарабської митрополії. Це підноситься ними як прорив, як велика перемога. Я не маю ілюзій щодо того, що вони на цьому зупиняться. Знайдуться ще напевно слабохарактерні, незатверджені і невігласи у вірі, які послідують їхньому прикладу, тим паче, що інша сторона не шкодує на це ні сил, ні «тридцяти срібняків», маючи в цьому сенсі великий ресурсний потенціал.

Незважаючи на складність ситуації, благочестивий молдавський православний народ зберігає достатній потенціал вірності Православній Церкві Молдови, навіть якщо влада оголосить Її поза законом, що за нинішніх реалій абсолютно не виключається. Тож боротьба Церкви Христової з темними силами, яка ні на хвилину не припинялася з моменту Її створення, триває і навіть набирає обертів. Можливі падіння деяких членів Церкви, можливі різні сценарії розвитку подій, проте з упевненістю можна сказати, що завжди з подібних баталій Церква Христова виходила переможницею, приймаючи гоніння і страждання як очисний засіб, стаючи тільки святішою, чистішою і сильнішою.

Усвідомлення цієї історичної правди віруючими людьми, які шукають спасіння, служить для зміцнення твердості у вірі Православній. Вірю, що Господь дасть мудрість і сили молдавському православному народу для збереження своєї християнської ідентичності в лоні канонічного Православ’я.

— Як Ви оцінюєте роль у процесах, що відбуваються, Румунської Православної Церкви?

— Відповідаючи на це запитання, я дозволю собі перейти через межі делікатності, щоб не спотворювати правду і донести її такою, якою вона є. Деякі ієрархи Румунської Православної Церкви і політики сусідньої країни спровокували і нині надихають розкол у молдавському суспільстві, почавши його з Церкви. Вони знаходять чомусь завжди на це «засоби-аргументи», щоб переконувати індиферентних до віри членів молдовського суспільства, а подекуди й не найкращу частину духовенства, сприяти поглибленню розколу.

Основна маса священнослужителів, які перейшли в юрисдикцію розкольницької Бессарабської митрополії, кількість яких вона сильно перебільшила, перебували й перебувають досі під канонічними заборонними вироками або церковним судом за аморальну поведінку або дисциплінарні порушення. Не бажаючи понести заслужені покарання від законної церковної влади, вони тікають до розкольників, які приймають їх у так зване літургійне спілкування.

Викликає подив і законне обурення те, що деякі єпархіальні архієреї Румунської Православної Церкви допускають їх до служіння. Тим більше не піддається раціональному поясненню публічні висловлювання Блаженнішого Патріарха Румунського Даниїла про те, що він не визнає і оголошує недійсними рішення Синоду Православної Церкви Молдови щодо кліриків, які перейшли до Бессарабської митрополії, навіть якщо їх позбавлено сану. Так що деякі румунські ієрархи безпосередньо сприяють і беруть участь у розколі Православ’я в Молдові, що лягає тяжким гріхом на їхню совість.

— Чи може діяльність Бессарабської митрополії РумПЦ стати каменем спотикання у відносинах між Московським і Румунським Патріархатами?

— З великим жалем потрібно констатувати, що передумови для цієї, на мою думку, катастрофи існують. Я дуже сподіваюся, що візьме гору, врешті-решт, здоровий глузд. Не дай Господь розриву літургійного спілкування між найбільшими Православними Церквами. Немає сумніву, що в основі цього розколу — ниці пристрасті грішної людини: гординя, прагнення до наживи, людиноугоду сильним світу цього, підміна християнської любові до Батьківщини своїми вузько-національними пристрастями. Саме так розуміється цей розкол всередині Православної Церкви Молдови.

Я молюся і сподіваюся, що Господь напоумить розкольників, пробудить у них відповідальність за наслідки цього тяжкого гріха розриву Хітона Господнього, який за вченням святих отців, не змивається навіть мученицькою кров’ю. Закликаю до них! Зупиніться! Виправте покаянням допущені промахи! Вірую і сповідую свою впевненість у тому, що Господь за багатою Своєю милістю врятує Молдову та її Церкву від погибелі, як Він неодноразово рятував Її. Історія моєї країни сповнена прикладів любові Божої до молдовського народу, який не переставав славити Бога, навіть тоді, коли, принаймні, кратно зростав ризик постраждати за це. З милості Божої, молитвами Пресвятої Богородиці, угодників Божих і наших благочестивих предків, які завжди славили ім’я Господнє, Православна Церква Молдови збереже канонічне Православ’я на нашій землі.

— Останнім часом дедалі частіше з’являється інформація про те, що в Молдові ПЦМ можуть заборонити так само, як УПЦ в Україні. Як Ви вважаєте, чи піде уряд Молдови на реалізацію «українського сценарію»?

— Сьогодні західні «партнери з розвитку» підштовхують молдовську владу вжити рішучих рестрикцій і навіть репресивних заходів щодо Православної Церкви Молдови. Деякі представники влади охоче йдуть назустріч подібним ініціативам, деякі не дуже, а дехто й зовсім чинить опір.

Настільки різний підхід до цієї проблеми свідчить про різний ступінь релігійності людей. Восени в Молдові пройдуть Парламентські вибори. Від цього теж багато чого сьогодні залежить. Але безперечним є те, що всі ми, члени молдавського суспільства, повинні вдивлятися в себе, аналізувати власне християнське життя. Я впевнений, ми знайдемо, що в ньому багато чого треба виправляти. І не потрібно це залишати «на потім». Потім може бути пізно.

Молдавське суспільство перебуває під впливом проєвропейської та прорумунської пропаганди, невід’ємною частиною якої є питання про нашу приналежність до Російської Православної Церкви. Не піддатися екстремістським ідеям націоналізму, політизації Церкви, русофобії може тільки істинний християнин, тверезо мисляча у світлі Євангелія людина.

Хочеться сподіватися, що молдавська влада, знаючи уподобання своїх громадян, утримається від згубних рішень щодо Православної Церкви Молдови. Нехай навіть ціною опору наполегливості Заходу.

— Більшістю Помісних Православних Церков так звана Православна Церква України визнається розкольницькою структурою. Чи можна провести паралель між ПЦУ і Бессарабською митрополією?

— Обидві ці розкольницькі структури, які є більше політичними, ніж релігійними, зростають з одного й того самого коріння, яке підживлює диявол і його слуги. Спостерігаючи за діяльністю двох псевдоцерков, з легкістю можна помітити в них підміну покликання Церкви. Канонічна Церква Христова виконує спасительну місію, заповідану Своїм Засновником, проповідує Слово Боже, освячує благодаттю Святого Духа своїх чад, бореться зі злом, обманом, гріхом.

Тепер звернемо увагу на діяльність цих двох розкольницьких (щоб не назвати — розбійницьких) структур. Вони переслідують лише політичну мету: допомогти політикам переформатувати суспільство, ідеологічно ізолювавши його від Росії, а заразом і підготувати ґрунт для впровадження у свідомість людей нових ідеологічних наративів, наприклад — лояльності до сексуальної розбещеності або до ЛГБТ-збочень. І за методами досягнення своїх цілей вони далекі від канонічної Церкви: ними широко практикується культ насильства, силовий примус замість переконання, підкуп, зрада, клятвопорушення, підлість, розколи, нехтування канонами. Чи є там взагалі Христос і благодать Святого Духа? Я сумніваюся, що ці люди думають про свою душу, про неодмінну відповідь на Страшному Суді. Я навіть ставлю під сумнів, чи вірять вони в Бога — «… за плодами їхніми впізнаєте їх» (Мф.7:20).

Їхні справи говорять про нехристиянське походження. Загальновідомо, хто протягом двох тисячоліть бореться з Церквою, хто винаходить єресі та провокує розколи. За зграєю, яка вчинила ці розколи, стоїть диявол зі своїми підступами. Тож і розкол «Бессарабської митрополії» в Молдові, і розкол ПЦУ в Україні — це плід діяльності одного й того ж «режисера».

— Кілька років тому в Аммані відбулася нарада Предстоятелів окремих Помісних Церков, яка викликала позитивний резонанс. Однак після цього, подібних заходів більше не проводилося. Як Ви вважаєте, чи можуть у Православ’ї розпочатися процеси з урегулювання таких ситуацій, як у Молдові та Україні, і хто б міг їх очолити?

— Нинішню ситуацію у світовому Православ’ї, яка виникла не вчора, дуже точно описав Святіший Патріарх Кирил на цій історичній зустрічі. Він тоді зазначив, що «сьогодні Православна Церква опинилася перед загрозою розділень, подібних до яких не було без малого тисячу років: односторонньо переглядаються кордони канонічних територій; скасовуються церковні документи багатовікової давності…». Святіший Владика також вказав на те, що причина цієї кризи вбачається у втраті єдиного розуміння устрою Церкви і природи першості в ній.

Мені здається, що тоді, в Аммані, саме Святіший Патріарх Кирил вичерпно окреслив і програму наших подальших дій, тобто, про що слід домовлятися, що вирішувати. «По-перше, це проблема розуміння першості в Церкві; спроби обґрунтувати домагання на вселенське верховенство за допомогою богословської аргументації, яку спеціально для цієї мети створюють; відсутність системи соборного контролю дій першотравенської кафедри, заперечення необхідності консенсусу під час ухвалення рішень у всеправославному масштабі. Ці питання слід всеправославно осмислити. Друге — це загроза інституту автокефалії в Церкві; відсутність загальноправославно визнаного, беззаперечного для всіх механізму надання автокефалії; спроби запровадити нерівність між «старшими» і «молодшими» автокефальними Церквами. Третє — це існуючі спроби оскаржувати канонічні кордони автокефальних Церков, переглядати та скасовувати одного разу ухвалені документи історичної важливості, що визначають ці кордони. Четверте — претензії першого серед рівних Предстоятелів у сім’ї Помісних Православних Церков на право приймати апеляції з будь-якої Церкви та погрози використання цих апеляцій як інструменту втручання у внутрішнє життя інших Помісних Церков теж, глибоко переконаний, потребують осмислення та обговорення. П’яте — виникнення аномальної ситуації, коли ієрарх-першоєрарх, всупереч базовим принципам канонічного права, виступає суддею у справі, де він є однією зі сторін, уявляючи себе останньою інстанцією в розгляді цієї справи. І шосте — це проблема створення так званих «ставропігій» на територіях інших Помісних Церков без їхньої згоди або проти їхньої волі» (З виступу Патріарха Кирила в Аммані, — ред.).

Святі отці Церкви давно попереджали про неодмінне настання подібних часів. Світ підійшов до цієї межі, але ми виявилися до цього недостатньо підготовленими. З гірким жалем потрібно визнати, що деякі з тих, хто несе перед Богом відповідальність і обов’язок зберігати чистоту Православ’я, цілісність і єдність Церкви, виявилися, на жаль, недостатньо віруючими в Боже Промишленнє Промислення про кожну душу і про кожну Помісну Церкву.

Подібні непорозуміння, розбіжності, конфліктні ситуації повинні вирішуватися на підставі святих канонів, природно, на соборах і зустрічах, подібних до наради Предстоятелів окремих Помісних Церков, що відбулася в Аммані 2020 року. Ця зустріч була добрим починанням, мала великий резонанс і вселяє деякі надії та оптимізм.

Ситуація в Молдові та Україні розкриває безліч проблем, розв’язання яких потребує особливого підходу та чималих зусиль. Якщо буде діалог між залученими в конфлікт сторонами, неодмінно виявляться причини їхнього виникнення і, я впевнений, спосіб вирішення будь-якої проблеми. Хто міг би очолити цей процес, для мене не видається важливим. Принциповим видається підхід до ухвалення спільних рішень, який полягає в суворому дотриманні церковного Канонічного права.

У міжправославному діалозі ключовим моментом є обґрунтування позицій сторін, але не менш важливо взяти до уваги те соціально-політичне тло, на якому той чи інший конфлікт відбувається. Якщо говорити про Молдову, то неозброєним оком можна побачити, що розкол, учинений Румунським Патріархатом на території Молдови, спровокований територіальними домаганнями представників державної влади Румунії, які не приховують свого бажання поглинути мою країну Молдову. І оскільки в Румунії політичне керівництво країни має великий вплив на Православну Церкву, то священнослужителі Румунської Православної Церкви, особливо високі чини, піддавшись тиску влади, пішли на порушення канонів.

Вони вчинили розкол «Бессарабської митрополії», виправдовуючи це вторгнення на канонічну територію Православної Церкви Молдови бажанням об’єднання румунського етносу, тобто ідеями націоналізму. Фактично, причина розколу в Молдові лежить у двох площинах: у політиці — це румунський націоналізм, і в духовній сфері — це єресь етнофілітизму, засуджена на Константинопольському Соборі 1872 року. Це собор тоді проголосив: «Ми відкидаємо і засуджуємо племінний розподіл, тобто племінні відмінності, народні чвари і розбіжності в Христовій Церкві, як такі, що протирічать євангельському вченню і священним законам блаженних отців наших, на яких затверджена Свята Церква і які, прикрашаючи людське суспільство, ведуть до Божественного благочестя».

На нас чекає боротьба і за єдність Православ’я. Вирішення розбіжностей, що виникли між Помісними Церквами, можливе тільки шляхом дискусій. Цей процес має бути продовжений. Необхідний також і особистий подвиг віри всіх учасників цього діалогу, духовна внутрішня робота. Успіх у цій справі можливий тільки за умови, що заради досягнення миру і єдності кожен, кому ввірене управління в Церкві, відмовиться від своїх особистих інтересів і домагань, амбіцій, але буде діяти в рамках церковного канонічного права, в дусі смиренності і любові.