"Болгарські маркери" української церковної кризи

За останні місяці Константинопольський патріархат продемонстрував низку дипломатичних результатів, які так чи інакше розкривають перед нами дещо інше уявлення про світове Православ’я, що суттєво відрізняється від того, що б ми хотіли бачити чи чути. Йтиметься про зустріч Патріарха Варфоломія з главою Болгарської Церкви та про українську «ложку дьогтю» в цій ситуації.

У стосунках глави Фанару з Патріархом Даниїлом колеги відзначають одну цікаву деталь — візит Предстоятеля Болгарської Церкви є не його бажанням, але вимогою Синоду БПЦ. Складно визначити, наскільки ці твердження відповідають дійсності, проте є моменти, які ігнорувати не виходить.

Перш за все, це поминання глави ПЦУ під час спільної Літургії двох Предстоятелів. Так уже повелося в Православ’ї в останні кілька років, що цей фактор є одним із визначальних, оскільки формує ставлення тієї чи іншої Помісної Церкви до українського церковного питання. Чи знав Патріарх Даниїл, що Епіфаній Думенко буде згаданий главою Фанару на Богослужінні? Безумовно. Здається, саме для цього він вирішив попередньо підсолодити пігулку, заявивши про те, що представників ПЦУ на службі не буде.

Звичайно, якщо міркувати в парадигмі тріумфу «профанарського крила» в Синоді Болгарської Церкви, тоді це багато що пояснює. Однак, як тоді пояснити слова, сказані Патріархом Даниїлом, про те, щовизнання Константинополем ПЦУ не є причиною для розриву відносин. Навряд чи Синод БПЦ змусив свого Патріарха зробити таку заяву. Як нам здається, в даному випадку Патріарх Даниїл висловив саме власну думку, на яку він безумовно має повне право.

Загалом, ми могли б і не звертати на це уваги, якби не одна важлива деталь. Будь-яке, навіть мінімальне підігрування Фанару в тематиці української церковної кризи, робить істотну послугу Патріарху Варфоломію, легітимізуючи його дії в Україні. Твердженням про те, що розрив спілкування з Константинополем через ПЦУ є невиправданим заходом, Патріарх Даниїл фактично кидає камінь у город РПЦ. І все це могло б нічого не означати, якби не страждання духовенства і вірян Української Православної Церкви, про які Болгарський патріарх прекрасно обізнаний.

У цьому випадку було б дуже цікаво почути позицію Патріарха Даниїла щодо зазначеного питання. А як, на його думку, повинні були вчинити Руська і Українська Православна Церкви в ситуації, коли глава Фанару не просто вторгся на чужу канонічну територію, а одним розчерком пера фактично вчинив злочин проти догматів Церкви, визнавши хіротонії частини духовенства ПЦУ? Адже йдеться не просто про подолання розколу, а про визнання священного сану людей, у яких його ніколи насправді не було!

Хоча Предстоятель Болгарської Церкви поки що не визнає ПЦУ, проте очевидно, що зі стороною в поляризації між слов’янським і грецьким Православ’ям він визначився. Так само, до речі, зробили трохи раніше Предстоятелі Румунської та Албанської Церков, які в питанні української кризи зайняли стриману позицію.

Так чи інакше, звинувачувати Патріарха Даниїла в тому, що трапилося, не можна. Хоч би як нам цього не хотілося, проте ми не можемо змусити весь Православний світ мислити так само, як сприймаємо цю ситуацію ми. Навряд чи хтось у змозі зрозуміти весь біль і скорботу священнослужителів і мирян УПЦ, тим більше, коли Патріарх Варфоломій намагається продемонструвати всім, що тримає ситуацію під контролем, а ПЦУ ось-ось примириться зі своїми опонентами. Водночас будь-яка підтримка глави Фанару, нехай навіть номінальна, цементує ситуацію на роки, якщо не на десятиліття, а розв’язання українського церковного конфлікту, якщо його колись і буде досягнуто, не стане перемогою для жодної зі сторін.