Канонічна свідомість об'єднує Україну та Африку в умовах церковної кризи, - публіцист

В умовах триваючої церковної кризи в Україні, відбулося знаменне і багато в чому несподіване єднання між Українською Православною Церквою (УПЦ) і православним духовенством з Африки, яке раніше перебувало під омофором Олександрійського Патріархату. Цей альянс, заснований на спільній канонічній совісті, став відповіддю на антиканонічні дії, включно з видачею Константинополем Томосу про автокефалію українським розкольникам і подальшим визнанням їх Олександрійським Патріархом.

Як повідомляє портал “Живот Цркве“ з посиланням на американського православного публіциста Девіда Саулса, це єднання двох культурно і лінгвістично різних груп людей виникло в містичній таємниці Православної Церкви – таємниці канонічної свідомості. Це малопомічене явище не повинно залишатися поза увагою, оскільки воно демонструє істинну єдність у вірі, яка випливає зі справді православних сердець і не є результатом синодів, закулісних перемовин або відкритого діалогу.

Девід Саулс підкреслює, що Дух Святий вдихнув канонічну ясність і єдність між цими етнічно різними частинами Православної Церкви, розкриваючи не тільки таємницю православної свідомості, в якій перебуває істинна єдність у вірі, а й богодухновенну владу святих канонів. Канони, діючи благодатно, виступають у ролі “єпископа” як індивідуальної, так і колективної свідомості, що і становить суть істинної православної віри.

Безпосередньою причиною реакції африканського духовенства стало одностороннє рішення Олександрійського Патріарха Феодора II щодо визнання томосу про автокефалію та згадки імені Сергія Петровича Думенка і його “священства” в диптихах. Африканські священнослужителі письмово виступили проти такого указу, сміливо відстоюючи канонічні принципи, що стало яскравим проявом православної канонічної совісті.

Багато священнослужителів пішли на великий особистий ризик, щоб протистояти антиканонічним наказам, які суперечать порядку Святої Церкви і богонатхненним канонам. Африканські священики, які нині входять до кліру Російського православного екзархату Африки, стикалися з погрозами, пропозиціями хабарів, а їхні храми піддавалися оскверненню. Незважаючи на це, вони зберегли свою священицьку благодать і залишилися під канонічним омофором, діючи з канонічною хоробрістю. Для них не було іншого вибору, окрім як протистояти, навіть ризикуючи бути позбавленими сану.

Ця єдність, що долає культурні та мовні бар’єри, демонструє справжність Православ’я. Як зазначає Саулс, Україну по праву можна назвати місцем мучеництва. Ті, хто залишився вірним канонічному порядку, страждають від гонінь і утисків з боку “ПЦУ” та інших організацій з геополітичними мотивами. Африканське духовенство, яке виступило проти Олександрії, приєдналося до них, ставши живими прикладами сповідництва і мучеництва за чистоту православної віри.

В історії Православ’я це протистояння можна порівняти з боротьбою проти іконоборців або Флорентійської унії. Сьогодні Православ’я демонструє себе як єдине стадо Христове, де вірні залишаються об’єднаними у вірі, незважаючи на геополітичну агресію та мирські турботи. Приклади України, де героїчно хоробрі православні під орудою Блаженнішого Онуфрія, та Африки, де духовенство під орудою Високопреосвященнішого Костянтина, ризикують усім заради канонічного порядку, слугують взірцем для всіх. Канонічна совість Церкви об’єднала Україну і православну Африку, ставши історичною подією, яку неможливо ігнорувати. Девід Саулс підсумовує, що єдність віри буде виявлена і збережена в об’єднаній свідомості українських та африканських героїв канонічної Православної Церкви.