Академічна дипломатія

У черговому інтерв’ю з кліриком Одеської єпархії УПЦ архідияконом Андрієм Пальчуком ректор КДАіС УПЦ архієпископ Сильвестр (Стойчев) спробував виправдати дії своїх підлеглих, які, – 21 вересня цього року, – здійснили візит-привітання до голови ставропігії Константинопольського патріархату в Україні єпископа Команського Михайла (Аніщенка) з нагоди його 50-річчя. Ректор КДАіС, зокрема, зазначив, що ця подія, — яка викликала справедливе здивування у значної частини духовенства та віруючих УПЦ, – є актом церковної дипломатії, яка, за його словами, завжди була частиною зовнішньої політики Церкви. На доказ таких тверджень в інтерв’ю навіть було наведено відеоряд із фотографіями 10–20-річної давнини, де представники УПЦ беруть участь у спільних заходах із функціонерами УПЦ КП та Константинопольського патріархату.

Відверто кажучи, цю спробу ректора пояснити ситуацію не можна назвати інакше, як виправданням. Почнемо з тих фото, які були продемонстровані в інтерв’ю. Дійсно, до 2014 року і навіть трохи пізніше УПЦ на офіційному рівні вела діалог про подолання розколу з УПЦ КП та її керівництвом. Були й зустрічі, і певні дипломатичні кроки, які майже принесли позитивний результат. Зокрема, у 2017-му році покійний глава УПЦ КП навіть написав покаянний лист до Собору РПЦ, і якби не тиск з боку адміністрації екс-президента Порошенка, цілком імовірно, що розкол тоді вдалося б подолати. Саме тому відбувалася активна взаємодія між комісіями з діалогу з обох сторін, що, природно, супроводжувалося зустрічами та взаємним спілкуванням.

Однак чи можна порівнювати ті часи та міжконфесійну ситуацію, яка склалася в Україні зараз? Цілком природно, що в період відносного затишшя у взаєминах діалог ставав активнішим. УПЦ КП, не маючи доступу до державних ресурсів, не була настільки агресивною, як ПЦУ зараз. Випадки захоплення храмів УПЦ мали поодинокий характер, а про те, щоб УПЦ КП претендувала на головні святині УПЦ, не можна було й подумати. Тепер же ПЦУ — за період з 2018 року й донині — — захопила понад 2 тисячі храмів УПЦ по всій Україні, оселилася в Києво-Печерській Лаврі, паралельно пролобіювавши фактичне «обнулення» УПЦ на законодавчому та суспільному рівнях. Як у таких умовах можна вести будь-який діалог?

Нинішня ситуація цілком нагадує початок 90-х, коли покійний Денисенко щойно організував розкол, створивши УПЦ КП. Тоді, користуючись необмеженим доступом до першого президента України Леоніда Кравчука та підтримкою різномастих націоналістів на кшталт «РУХу» та УНА-УНСО, Філарет влаштував те саме беззаконня, яке має місце зараз. Чи є у владики Сильвестра фото «дипломатичних контактів» між УПЦ та УПЦ КП за ті роки? Навряд чи.

Що стосується відносин УПЦ з Фанаром, — слід зазначити, що вони завжди були непростими. Особливо в останні місяці перед створенням ПЦУ. Патріарх Варфоломій прийняв у Фанарі жодної делегації УПЦ, обіцяючи всім, що надання Томи не зашкодить Православ’ю в Україні й взагалі «у нього все під контролем». Коли, після створення ПЦУ, на УПЦ нахлинула хвиля насильства та експропріації, розірвати євхаристійне та дипломатичне спілкування з Фанаром стало найлогічнішим і найсправедливішим кроком.

Разом із тим, варто визнати, що та шкода, яку заподіяв Константинопольський патріархат українському православ’ю, взагалі не порівнянна з жодною подібною подією, що мала місце в Церкві за останні сто років. Те, що відбувається, можна, хіба що, порівняти з підтримкою Фанаром оновницького розколу РПЦ, у якому, однак, Константинополь не був таким активним, як зараз в Україні. Саме тому говорити про повне відновлення відносин УПЦ з Фанаром, не беручи до уваги те, що відбувається, — це все одно, що підписувати угоду з дияволом, визнаючи за істину всі його підступи.

Тепер, що стосується «дипломатичного кроку» на адресу екзарха Аніщенка з боку представників КДАіС. Якщо, як стверджує архієпископ Сильвестр, дипломатія завжди була частиною життя Церкви, то чому представники КДАіС за останні роки жодного разу не привітали з днем народження, наприклад, главу ПЦУ? Чому таких «дипломатичних кроків» не удостоїлися глави УГКЦ чи РКЦ в Україні? Нікого з них представники КДАіС не вітали ні з яким святом: ні з особистим, ні з релігійним.

Тобто, стосовно єпископа Команського Михайла Аніщенка має місце якийсь пієтет, особливе ставлення. А хто ж він для КДАіС? Може, входить до викладацької корпорації? Ні. А може, Аніщенко є меценатом духовної академії УПЦ? Про це теж не чули. То в чому ж тоді справа? Швидше за все, у тому, кого він представляє в Україні, а не в тому, яким «душевним хлопцем» він є.

Виходить, коли ректор КДАіС говорить про те, що такий крок — очевидно, узгоджений з ним — це «проста дипломатія», він трохи лукавить. Чи багато? Архієпископ Сильвестр наголошує, що привітання Аніщенка з ювілеєм не є церковно-політичною декларацією. Однак ця ситуація виглядає зовсім інакше. Якщо бути точнішими, то це саме декларація і є. Такі «дипломатичні кроки» — ніщо інше, як спроба довести, що Фанар, якщо захоче, знайде співрозмовників в УПЦ. Більше того, це будуть не просто співрозмовники, а люди, готові піти на певні компроміси. Одне залишається до кінця нез’ясованим — чи це особиста ініціатива ректора КДАіС, чи спроба керівництва Церкви «розкладати яйця» по різних кошиках?