В Москві не розуміють реалій, ми не жартуємо, – ієрарх УПЦ

З інтерв’ю митрополита Львівського і Галицького УПЦ Філарета виданню «Духовна велич Львова»:
Процес визнання помісної церкви чи незалежної церкви.
Історичний досвід церкви показує що були такі прецеденти, коли церква не мала автокефалії, але її незалежність визнавали інші церкви без будь якого підпорядкування, розуміємо що це визнання було необхідним як перехідний період. Терміну «автокефалія» в Статуті немає, але фактично цей статус можна вважати «автокефальним» чи незалежним, кому як подобається.
Ми прийняли рішення про відкриття парафій для українців, вимушених переселенців, за кордоном, і вже розпочато цей процес. Парафії відкрито у прямому підпорядкуванні митрополиту Київському, без будь-яких погоджень з відділом зовнішніх зв’язків РПЦ. Також прийняли рішення про відновлення мироваріння в Києві, яке було в Києво-Печерській Лаврі до 1913 року і припинилося через Першу світову війну.
Собор закінчився на питанні: як нам рухатись далі? І Блаженніший Онуфрій наголосив, що Собор прийняв рішення, ми внесли зміни до Статуту, стали практично «автокефальною» незалежною у своєму устрою та управлінні церквою, а далі Священний Синод працюватиме над втіленням цих рішень в життя та вестиме діалог, в тому числі з Помісними церквами.
Війна розставила всі точки над «і». Люди відчули, що це вже край. Патріарх Кирил не виступив на захист українського народу, який він називає своєю паствою. У такий трагічний час він навіть не звернувся, так би мовити, до своєї пастви УПЦ. Віруючи люди і священники зрозуміли, що в них нема «отця», який вболіває за свою паству. Водночас Блаженніший Онуфрій у перший день війни засудив агресію та звернувся до Президента Росії, аби він вивів війська з України.
Рішення Собору єпископів і Собору Церкви – це голос Церкви, це голос народу. Незалежність, або як її називають «автокефалія», це не моя або чиясь вигадка чи забаганка, про її необхідність зверталися священики, громади нашої Церкви.
Духовенство і народ Львівської єпархії прагнули незалежності з 90-х років і завжди молилися за цей процес. Чимало людей і священиків в УПЦ вже давно хотіли автокефалію і їх думка доносилась до керівництва Церкви. Але в дечому позиція сходу і заходу різнилась, що підходило для Львова не завжди підходило для Харкова чи Миколаєва. Водночас для більшості наших вірних і духовенства завжди було важливо зберегти свій канонічний устрій та історичну традицію, духовну спадщину церкви. Тому в перший день війни народ і духовенство нашої єпархії припинили офіційно згадування за богослужіннями Московського патріарха та звернулися з листом до Митрополита Київського про скликання Собору Церкви, щоб розірвати з РПЦ.
Рішення, прийняті на Помісному Соборі, для нас остаточні. Ми не потребуємо ніякої рецепції чи затвердження цих рішень в РПЦ. Можливо в Москві бачать це по іншому, у них є свій статут, але ми керуємось власним статутом тепер вже новим статутом і своїм баченням цього процесу. В Московській патріархії не чекали та були не готові до такого. Для них стало несподіванкою скликання Собору. Вони думали, що УПЦ просто проведе всеукраїнське зібрання духовенства і мирян по типу церковної конференції. Але після реальної відкритої, щирої дискусії і великої кількості звернень архієреїв, духовенства і громад був скликаний Собор єпископів на якому були внесені зміни до Статуту та скликаний Собор УПЦ, тобто Помісний. Було прийнято рішення про новий статус Церкви. В Москві не розуміють реалій. Ми не жартуємо, це не гра слів, ми не коми між словами переставили. Це реальна позиція нового устрою Церкви.







