Лавра, дитячий будинок та дорога в пекло

Штатний (як виявилося, навіть на зарплаті) співробітник Міністерства культури України та історико-культурного заповідника «Києво-Печерська Лавра» гр. Лотиш нещодавно дав велике інтерв’ю пропагандистському виданню «Радіо не свобода». Лотиш нещодавно дав велике інтерв’ю пропагандистському виданню «Радіо не Свобода». У ньому Авраамій розповідає, як тяжко йому жилося при старому начальстві, а ось тепер, зовсім добре жити стало. При цьому, проводячи журналістові екскурсію приміщеннями «нижньої Лаври», скрізь була відсутня електрика, але для вдихання на повні груди «духу свободи» світло, власне, не особливо то й потрібне. Здається, що ближче до зими, відібрані в УПЦ корпуси, просто законсервують, адже їх ще опалювати потрібно якось, а це, знаєте, недешеве задоволення.

Взагалі, весь сюжет формує якусь сумну пародію на кінофільми «12 стільців» і «Собаче серце», в якій Лотиш виглядає то жінкою-екскурсоводом музею буржуазного минулого Лаври, то головою лавркому Швондером. Проводячи екскурсію резиденцією Блаженнішого, Лотиш журиться, що в ній було аж дві трапезних! Мимоволі пригадується візит Швондера і ко до професора Преображенського щодо вилучення в останнього кількох кімнат квартири на потреби домкома, одна з яких — їдальня. «Але дозвольте, а де ж я тоді буду їсти?», — запитував професор. На що представники домкому йому відповідали: «У кабінеті». Мабуть, у даному випадку, Лотиш, розповідаючи журналістові, що ченцю в монастирі припустимо мати лише одну кімнату, так само хотів, щоби Предстоятель Церкви обідав у кабінеті чи келії, і там само робив усе інше: приймав людей, проводив засідання Синодів тощо.

Зрештою, співробітник заповідника гр. Лотиш, який ні на що не впливає і який впродовж усього сюжету демонстративно іменується «В. О. намісника Лаври», заявляє про те, що він, мовляв, не дозволить кому б то не було відкрити в монастирі щось, що не відповідає його профільному призначенню, але при цьому висловлює якусь інфантильну мрію — заснувати при Лаврі сирітський притулок. Ну, прямо вилитий завгосп 2-го будинку Старсобесу Олександр Якович із «12 стільців», який під виглядом піклування про притулок розпродавав майно Вороб’янинівського особняка, в якому ця богодільня, власне, і розташовувалася.

Ідея з притулком, у принципі, не нова. До цього на території Лаври вже збиралися створити реабілітаційний центр для військових, центр культурного відродження тощо. З огляду на управлінський досвід Мінкульту і нових господарів Лаври, у кращому разі, дуже скоро там почнуть здавати в оренду «призначені для знесення» приміщення, а територію монастиря зроблять якимось «Музеєм чернечої спадщини», де цілорічно відбуватимуться ярмарки медовухи, крою та шиття, а на Масляний тиждень, із піснями й гулянками, водитимуть якусь там маланку.

При всьому цьому, Лотиш чомусь замовчує про те, що весь час до експропріації монастирського майна, при Лаврі функціонувала безкоштовна їдальня для бідних, яка годувала масу людей щодня. Мовчить Авраамій і про те, скількома дитбудинками і лікарнями опікувався особисто митрополит Павло — справжній намісник Лаври. Говорячи простіше, за безперешкодної дії УПЦ на території Лаври, все це відбувалося буденно і на постійній основі. На жаль, не відбувається зараз. І як би гр. Лотиш не намагався розділитися між розумними і красивими, але в Лаврі, завдяки новим господарям, більше немає всього хорошого, з чим вона завжди асоціювалася: ні молитви, ні християнського милосердя, ні чернечого життя.

Сам Авраамій, по ходу сюжету, дивується про те, чому ж йому закидають зраду і зраду. «Яку присягу або клятву я порушив?», — запитує «в порожнечу» Лотиш. У багатьох із цього приводу вже давно склалося враження, ніби цей Авраамій у Лаврі взагалі взявся з нізвідки. За сюжетом видно, що він плутається, нічого не знає, на запитання дає розмиті відповіді. Здається, ніби він і не жив у Лаврі, монастирським життям — так точно. Інакше, знав би, які клятви й обітниці порушив. Як мінімум — це обітниця послуху наміснику обителі та священицька присяга.

А всі розмови про дитячі будинки, фонди допомоги чорноморським дельфінам та інші ідеї, які ніколи не здійсняться, неминуче зводять образ в.о. намісника на державному забезпеченні до Іуди Іскаріота, який так само хотів «не витрачати миро на Христа, а продати й роздати зароблене у злиденних». Ось уже, воістину, благими намірами вистелена дорога в пекло.