Чи існує непорозуміння між «західним» і «східним» духовенством УПЦ

Викладач Волинської Духовної Семінарії Української Православної Церкви протоієрей Олександр Федчук опублікував статтю під назвою «Настав час кожному відповідати за свій вибір і власну позицію». Вона присвячена темі подолання української церковної кризи, що склалася через протистояння між двома релігійними групами, які претендують на першість у позиціонуванні як Православної Церкви на території України. Однією з проблем священик вважає відсутність взаєморозуміння між духовенством усередині УПЦ щодо автокефалії. Але чи існує така проблема насправді? Чи її банально використовують, як аргумент на користь своїх тверджень, члени про-автокефального крила?

Попередні десятиліття тема боротьби з церковним розколом була актуальна лише для частини УПЦ, зосередженої на заході країни. Саме Волинь і Галичина найбільше постраждали від удару на початку 90-х, коли з підпілля вийшла УАПЦ і була заснована УПЦ КП. Варто зазначити, що ці дві структури від початку своєї взаємодії не ладнали, що цілком знайшло свої відгуки і в сучасній ПЦУ. Проте як перші, так і другі огидно ставилися до УПЦ, регулярно провокуючи конфлікти щодо канонічної Церкви, що, в результаті, вилилося в цілі погроми західноукраїнських єпархій УПЦ.

Природно, коли в Луцьку (центр Волинської єпархії УПЦ), після хвилі захоплень у 92-му році, у Церкви залишився лише один храм, здавалося, що тільки автокефалія, надана Російською Церквою, зможе вирішити проблему. Саме тому волинське духовенство надіслало звернення на адресу покійного патріарха Московського і всієї Русі Алексія ІІ, в якому було описано скрутне становище УПЦ, виходом з якого стане «повна автокефалія».

Посилення тиску на Церкву формувало в середовищі західноукраїнського духовенства переконання про необхідність автокефалії. Водночас байдужими до того, що відбувається, залишалися інші регіони України. Агресивний оскал розколу в центральних, східних, північних і південних областях України себе повною мірою не показав. З іншого боку, духовенство УПЦ в цих регіонах, спостерігаючи за тим, що відбувається, переконувалося в тому, що саме автокефалія стала причиною тих негараздів, які мали місце на тій же Волині.

«Східні єпархії» УПЦ складно було звинуватити в упередженості щодо цього. Автокефалія, якої домагався Філарет Денисенко, справді стала причиною розколу і призвела до тих трагічних наслідків, які в 90-х були змушені відчути на собі священики і віряни західних областей. Характерно, що з цією позицією, здебільшого зрештою погодилися і на заході країни. Пізніше саме західно-українські єпархії УПЦ перетворилися на форпост канонічного Православ’я, а серед вірян і духовенства регіону досі існує неприйняття автокефалії, зважаючи на негативні асоціації, які закріпилися в їхній пам’яті у зв’язку з цим явищем.

До речі, згадана Волинська єпархія УПЦ, вихідцем з якої є протоієрей Олександр Федчук, після погрому в 92-му була розділена на дві: Волинську та Володимир-Волинську з огляду на те, що розрослася в регіоні до більш ніж 600 парафій. Тому твердження про те, що лише автокефалія є єдиним станом повноцінного існування УПЦ, насправді виявилося неспроможним.

Такий стан справ укотре свідчить, що незважаючи на «географічні» розбіжності, які існували раніше щодо питання надання УПЦ автокефалії, Церква в цілому залишалася монолітною. Кардинально ситуація не змінилася й тепер, адже незважаючи на той тиск з боку держави, якого УПЦ зазнає нині, на користь автокефалії «підняли руку» лише трохи більше ніж 500 священиків УПЦ з 12 тисяч кліру. Тому спроби автора протиставляти західноукраїнське духовенство решті частини УПЦ, стверджуючи, що «там за Дніпром нас ніколи не розуміли», – це некоректна емоційна маніпуляція, яка не відповідає дійсності.