Чи встигне ПЦУ добити УПЦ?

Вкрай показова тенденція проглядається останнім часом щодо питання про так звані переходи релігійних громад УПЦ до складу ПЦУ. Починаючи з 2024 року обласні адміністрації одна за одною повідомляють про те, що процес радикально сповільнився. Це, до речі, неохоче визнають і в самій ПЦУ, звинувачуючи якісь містичні проросійські сили, які впродовж трьох років російсько-української війни все ніяк не можуть визначити, назвати і перемогти.

Характерний ще один момент – найбільше кількість «переходів» з УПЦ до ПЦУ зростає в міру віддалення від лінії фронту, що є парадоксальним, адже, за логікою речей, ті, хто страждає від війни більше за інших, мали би бути набагато сприйнятливішими до офіційної позиції держави про те, що УПЦ – це ворог. Прогнозовано і вже не вперше в новітній історії України було розгромлено, а фактично – загнано в підпілля, парафії УПЦ в найзахідніших областях країни, де більше за інших переважає навіть не ПЦУ, а УГКЦ, що теж говорить багато про що.

Таким чином, стає очевидним, що в міру збільшення зовнішньополітичних проблем, у глибинної держави падає інтерес до розправи над УПЦ на користь ПЦУ. По-перше, тому, що офіційна пропаганда так і не змогла переконати суспільство, що симулякр у вигляді ПЦУ – це та сама церква, яка їм потрібна найбільше. Через це, парафії УПЦ, які можна було хоч якось «хитнути» в бік ПЦУ, були відібрані відразу, а решту не вдалося ні переконати, ні залякати.

По-друге, як казав класик, той хто нам заважає, той нам і допоможе. У цій справі сама ПЦУ дійсно досягає успіху більше за інших. Постійні скандали і внутрішні розбірки в організації відвертають суспільство від цієї конфесії, а захоплені храми УПЦ найчастіше стоять порожні або зовсім закриті, що підтверджують публічні заяви таких симпатиків ПЦУ, як Юрій Чорноморець або Людмила Филипович. Крім цього, Думенко вміло відвернув від себе більшість Помісних Церков, намагаючись на міжправославному рівні грати такого-собі суб’єктного Зеленського. Питання про нові визнання ПЦУ повністю забуксувало і навіть патріарх Варфоломій не може вплинути на цю неприємну для Думенка тенденцію.

Єдиним шансом для ПЦУ закінчити процес знищення конкурентної УПЦ залишається той самий скандальний закон №3894, який на повну силу критикують міжнародні правозахисні організації. На це, звісно, можна заплющувати очі, але така можливість матиме місце доти, доки не розпочнеться переговорний процес із досягнення мирової угоди між Росією та Україною. Хочемо ми того чи ні, проте керівництво Росії окреслило інтереси, які є базовими для мирних переговорів, і церковне питання в них, звісно ж, значиться. Цілком можливо, що саме тому імплементацію закону про заборону УПЦ замовчують, відводячи від цієї теми увагу.

У результаті, у ПЦУ залишається все менше простору для маневрів, а загальні тенденції не на їхньому боці. Звичайно, за найоптимістичніших прогнозів, на відновлення статусу-кво, що існував до війни, піде значна кількість часу, однак очевидно також і те, що світло наприкінці тунелю почало час від часу з’являтися, даючи надію на завершення антицерковного чаду, який відбувається, угару політиків і ПЦУ.