Феофанія-2025: очікування та реальність

27 травня 2025 року у Феофанії відбулися урочистості з нагоди третьої річниці Собору УПЦ у Феофанії. Святкування обмежилося спільним Богослужінням архієреїв Церкви, після якого Предстоятель УПЦ зачитав заготовлене ще 20 травня звернення. Зміст звернення Митрополита Онуфрія не відрізнявся від рішень Собору у Феофанії ні за духом, ні за буквою, хоча прогнози церковних аналітиків, зокрема й наші, вказували на те, що Феофанія-2025 може ініціювати нові кроки в бік оформлення автокефального статусу УПЦ. Чому склалося інакше? Спробуємо розібратися.

Передсоборні віяння

Собор у Феофанії 2022 року розділив церковне суспільство на два табори. Щороку після нього, ближче до заповітного 27-го травня, у церковних ЗМІ починається про- і антиавтокефальний свербіж. Одні заздалегідь звинувачують Предстоятеля і єпископат УПЦ в розколі, інші — потирають руки, очікуючи «розриву з Москвою» і самочинного проголошення автокефалії. Не став винятком і 2025 рік. Ближче до дати почали з’являтися інсайди про те, що УПЦ таки піде на розрив із РПЦ. Ми ж, як і минулими роками, писали про те, що ніякого розриву і автокефалії не буде.

Проте порядок денний заходу цього року змінювався фактично щодня. За нашою інформацією, багато архієреїв УПЦ їхали до Києва, як мінімум на нараду, а максимум — для участі в Архієрейському соборі. На жаль, але у Феофанії на них чекало розчарування, оскільки нічого нового й екстраординарного не відбулося. Відслужили службу. Блаженніший зачитав текст, який був опублікований на попередній конференції 20 травня. Обмінялися думками в кулуарах і розійшлися. Окремі представники єпископату повернулися додому з окремою часткою нерозуміння цілей поїздки. Мовляв, розраховували обговорити куди рухаємося далі, а по факту — ні про що.

Про те, що обговорення може бути, писали і ми. На це вказувала і конференція в КДАіС, що відбулася за кілька днів до зборів, на якій нібито визначили драфти подальшого розвитку зазначеної теми. Крім того, так звані представники умовного про-автокефального крила в УПЦ влаштували вояж до Почаївської Лаври (не виключено, що були ще десь), вочевидь, очікуючи отримати підтримку своїх ідеї від намісника обителі — митрополита Володимира. Зі свого боку, очевидний противник ідеї автокефалії митрополит Антоній опублікував на своїй сторінці цілий текст, присвячений суворому дотриманню канонічної єдності (щоправда, не сказано, з ким саме).

Несподівано для обох таборів, Предстоятель УПЦ «загасив» сподівання перших і других. Те, що планувалося як якийсь прорив, зійшло нанівець і пройшло у форматі протокольного для таких подій заходу. Якщо міркувати у фарватері логіки обох таборів, — Архієрейський собор справді назрів, адже запитань накопичилося справді багато. Цілком можливо, що Предстоятель не погодився на проведення собору, розуміючи, що такий захід може лише посилити протиріччя. Однак, на нашу думку, не останню роль у цій ситуації зіграла «третя сила», якою в нашому випадку відіграє українська держава.

Фактор Хмельницького

Участь у конференції, присвяченій майбутньому УПЦ через три роки після Собору у Феофанії, яку організувала КДАіС, представника ДЕСС вказувала на те, що держава все-таки не залишається байдужою до процесів усередині УПЦ. За словами наших джерел, які були присутні на заході, представник ДЕСС звернувся до учасників конференції (серед яких був також Митрополит Онуфрій) із натяком на те, що УПЦ треба більш чітко прояснити свою позицію щодо теми власної «канонічної незалежності».

Є версія, що уповноважені особи попросили Предстоятеля УПЦ зробити якісь демонстративні та медійно значущі кроки, які змогли б умиротворити риторику держави щодо Церкви. Таким кроком, за неперевіреною інформацією, могло б стати інтерв’ювання глав Помісних Церков на предмет можливого набуття УПЦ автокефального статусу. Таку ідею, нагадаємо, заклали ще на Соборі у Феофанії 2022 року.

На ситуацію, цілком можливо, радикально вплинула ситуація, яка сталася наступного дня в Хмельницькому. Зрив візиту Предстоятеля до міста, вочевидь ініційований «з благословення» уряду, здається, змінив ставлення Блаженнішого до питання про те, чи варто робити якісь кроки державі на зустріч.

Що саме сталося в Хмельницькому — сказати складно. Чи то відповідальні персонажі хотіли показати свою силу, чи то вони не вмовили Блаженнішого погодитися з усіма запропонованими умовами і вирішили його таким чином «покарати»… Окремі джерела навіть повідомляють про те, що зрив візиту Предстоятеля УПЦ — це особисте замовлення глави ПЦУ. Проте залякування не те, що не подіяли, а мали навіть протилежний ефект. Саме тому, як нам здається, Феофанія-2025 не стала якимось проривом.

Немає з ким розмовляти

Хмельницький, Чернівці, Черкаси та інші мляво поточні процеси тиску на Церкву вказують лише на одне — навпроти УПЦ немає жодної сили, яку можна розцінювати як договороздатну. Якщо говорити про ПЦУ, то на тлі всього, що відбувається, тема про діалог з українськими схизматиками заморожена не те, що на десятиліття, а на століття. Якщо в УПЦ ще існують ті, хто вірить в адекватний діалог і нормалізацію стосунків, то це лише доти, доки в них не відібрав храм який-небудь бравий ПЦУшний «капелан».

Що стосується державної політики щодо УПЦ, то тут все набагато складніше. Насамперед боротьба з Церквою завжди слугувала для створення інформаційних приводів, здатних перекрити «дірки» на інших напрямках. Крім того, дедалі частіше лунають твердження про те, що церковне питання таки буде предметом переговорів між Росією та Україною. Тож, відносини держави та УПЦ перебувають у стані — «ні миру, ні війни». Перед Церквою ставляться завідомо нездійсненні завдання, на які сама УПЦ реагує цілком прогнозовано.

Враховуючи сукупність чинників, можемо зробити висновок, що Українській Православній Церкві просто ні з ким вибудовувати діалог, який міг би задовольнити очікування самої Церкви. У зв’язку з цим, поки церковне питання не вирішиться на міжнародному рівні, від УПЦ будуть відривати шматочок за шматочком, місто за містом, єпархію за єпархією. Так, це не на краще, адже Церкві доведеться значно «полиняти» в плані нерухомого майна. У той же час, модель поведінки, яку в даному випадку обрав Предстоятель УПЦ, цілком ясно виводить Церкву з-під будь-яких канонічних наслідків і ризиків «вдарити обличчям у бруд».