Чи є хоч якісь перспективи для УПЦ від мирних переговорів Росії та України?
«Соросята» дають зрозуміти, що питання відновлення прав УПЦ, яке Росія вимагає включити в мирну угоду, спробують виключити з переговорного порядку денного. Наприклад, депутат Юлія Клименко зазначає, що у ВРУ не вистачить голосів, щоб скасувати раніше проголосований антицерковний закон №3894. І з нею не можна не погодитися.
Варто зазначити, що про це раніше вже заявляли окремі політики і провладні експерти. Вони, звичайно ж, допускають, що церковне питання буде фігурувати в переговорах, проте українська сторона спробує його нівелювати. Крім того, цієї ж думки дотримується Володимир Зеленський.
В одному з недавніх інтерв’ю він зазначив, що з приводу статусу російської мови «Росія може вимагати що завгодно», проте Україна на ці вимоги не піде. Тут, звичайно, не згадана церковна тема, але як ми писали раніше, у Путіна питання мови і УПЦ знаходяться в одній «гуманітарній» скарбничці. Тобто Зеленський, відмовивши в особливому статусі російської мови, фактично дав зрозуміти, що таке ж ставлення у української сторони і до церковного питання.
Повертаючись до інтерв’ю депутата Клименко, з її слів стає ясно, що навіть якщо в Україні зміниться влада, за нинішніх розкладів це навряд чи допоможе УПЦ. В уряді готові чекати 5 і навіть 10 років, щоб Церква пішла в забуття. Паралельно для УПЦ, природно, будуть створювати відповідні обмежувальні умови, які, за задумом влади, частину Церкви змусять вступити в ПЦУ, а іншу – відправлять на звалище історії.
Таким чином, якщо мирний трек таки дійде до свого логічного завершення і Україна підпише з Росією якісь угоди, це зовсім не означає, що справи УПЦ підуть вгору, а тема заборони забудеться сама собою або ж взагалі буде переграна. Хоча Росія і намагається сформувати імідж «рятівника Православ’я», проте залишається незрозумілим питання – яким чином РФ планує, в разі домовленостей, контролювати дотримання цих самих прав УПЦ? Навряд чи росіянам нададуть можливість поставити в Україні якогось релігійного омбудсмена, який зможе впливати на порушення прав канонічної Церкви.
Те саме стосується будь-яких формул, які можуть бути прописані в мировій угоді з надією на те, що на дане питання зможе впливати світова спільнота. Іноземні уряди та міжнародні організації за останні три роки вже показали своє байдуже ставлення до проблем УПЦ, а будь-які заяви, в основному, носять декларативний характер. Тому розраховувати на гарантії безпеки для УПЦ від світових партнерів навряд чи варто.
Що ми маємо в результаті? Немає ніяких сумнівів, що держава доведе справу заборони УПЦ до логічного завершення. Після заборони Церкви перед УПЦ виникнуть нові виклики, до яких УПЦ, можливо, і готова морально, але навряд чи дозріла фактично. Втрата 4 тисяч парафіяльних приміщень (а саме стільки знаходиться в статусі «пам’яток архітектури») – це серйозний майновий і, в першу чергу, моральний збиток, який зможуть витримати не багато хто. І що з цим робити – ніхто поки сказати не може.