Предстоятелі Православних Церков воліють уникати теми гоніння на УПЦ, - грецький журналіст

У той час як міжнародне співтовариство зосереджене на військових операціях і геополітичному балансі, в Україні розгортається інша, глибоко тривожна ситуація: систематичний тиск на канонічну Українську Православну Церкву (УПЦ) під проводом Митрополита Київського і всієї України Онуфрія. Як повідомляє vimaorthodoxias.gr в ексклюзивному репортажі Янніса Папаніколау, ця криза зачіпає не тільки Україну, а й увесь православний світ, а мовчання багатьох Предстоятелів стає оглушливим.

Останніми роками, особливо після 2024 року, УПЦ опинилася в центрі державної політики, яка подається як питання “національної безпеки”, але на практиці призводить до адміністративних і фізичних репресій. Закон 3894-IX став інституційним інструментом, однак його застосування вийшло за рамки простого правового регулювання.

У багатьох регіонах України фіксуються рейди на храми і монастирі, відсторонення духовенства і тиск на парафії з метою зміни їхньої церковної юрисдикції. Кадри, що дійшли до міжнародних організацій, більше нагадують примусову операцію, ніж адміністративну процедуру. Це питання було порушено навіть на форумах ОБСЄ, де представники організацій з прав людини попередили, що посилання на безпеку не можуть виправдовувати колективні покарання щодо релігійних громад. Особливе символічне значення має справа Києво-Печерської Лаври, одного з найсвященніших центрів православної традиції. Братія зіштовхнулася з приписами про виселення та обмеженнями доступу, при цьому ченці відмовилися залишати територію, наголошуючи, що це не державна власність, а живий духовний організм.

У цій ситуації позиція Митрополита Онуфрія набуває особливого значення. Незважаючи на позбавлення громадянства та публічні нападки, він залишається в Києві, уникаючи будь-якої політичної конфронтації. Його слова залишаються пастирськими, з акцентом на мир і запобігання конфлікту. Для мільйонів вірян Онуфрій – це не “перешкода на шляху до національної єдності”, як його представляють офіційні особи, а орієнтир в епоху загальної нестабільності. Його прихильність до канонічного порядку і відмова легітимізувати розділення шляхом державного примусу роблять його незручним для тих, хто прагне швидкої “церковної реорганізації”.

Паралельно структура під управлінням Епіфанія, визнана Фанаром, але не прийнята всіма Православними Церквами, отримує посилення завдяки державним втручанням. Храми і монастирі, вилучені в УПЦ, передаються цій структурі, часто без згоди місцевих парафій. Цей факт поглиблює розкол і перетворює церковне питання на соціальний конфлікт, у якому віряни опиняються в протистоянні один одному.

Найбільш тривожним елементом є позиція значної частини світового Православ’я. Багато Предстоятелів віддають перевагу мовчанню або туманним формулюванням про “мир”, уникаючи прямо називати гоніння. Причини цього різноманітні:

• Страх, що будь-яка критика на адресу Києва буде витлумачена як політична підтримка Москви.
• Заморожений клімат у всеправославних відносинах, що не дозволяє колективної відповіді.
• Прийняття наративу про “державний суверенітет”, що виводить проблему за рамки церковної відповідальності.

Однак така позиція створює небезпечний прецедент: якщо канонічну Церкву може бути піддано тиску або розпущено рішенням держави, то яка гарантія є для решти?

Ця ситуація не залишилася непоміченою в правозахисних колах. Повідомлення надійшли в Управління Верховного комісара ООН з прав людини, а в Європейському парламенті ведуться обговорення в стриманих тонах. Проте явного політичного тиску на український уряд поки що не спостерігається. Релігійна свобода, фундаментальна європейська цінність, схоже, відступає перед геополітичними інтересами.

Церква Митрополита Онуфрія не зникла. Попри заборони та тиск, віряни продовжують молитися, часто в тимчасових приміщеннях, підвалах чи на подвір’ях. Ця стійкість показує, що питання не може бути вирішене указами. Питання, яке зараз стоїть, стосується не тільки України, а й майбутнього Православ’я: чи залишиться воно Церквою свободи і совісті, чи мовчазно прийме, що державні міркування можуть визначати її канонічний порядок? Предстоятелі рано чи пізно будуть покликані відповісти.