Як УПЦ стала «золотим тільцем» української влади

Як ми вже неодноразово писали — розглядати кейс із забороною УПЦ поза загальнополітичним контекстом було б абсолютно неправильно. Учора депутати влаштували черговий раунд у боротьбі «з московськими попами», який більше був схожий на імітацію спроби, ніж на дії, метою яких є заборона Церкви.

Зверніть увагу, «сага про заборону УПЦ» триває вже не перший рік і чомусь ніяк не може прийти до свого завершення. У Раді законопроект то відкладають, то доопрацьовують. То втрачають в апараті, то не виносять до сесійної зали. Невже в Парламенті справді бракує голосів? Навряд чи. Про наявність потенціалу вже неодноразово заявляли не пов’язані між собою нардепи. Однак законопроєкт вперто не проходить у двері Верховної Ради. У чому ж причина? Давайте спробуємо розібратися.

Депутати увірували?

Ми нічого не маємо проти віруючих депутатів і не сумніваємося, що вони в Раді є. Ось тільки віра в долари та інші «плюшки» в українському парламенті є куди більш ходовим релігійним переконанням, ніж щире переживання за долю УПЦ. Це неодноразово підтверджувалося тим, що депутати, які обиралися в округах із традиційно православним населенням (парафіянами УПЦ), часто відмовчувалися, коли справа стосувалася репресій проти Церкви. Ба більше, окремі з них дали голоси для законопроекту №8371, коли він розглядався в першому читанні, а пізніше підписалися за голосування в другому.

Тому вкрай сумнівно, що законопроект про заборону УПЦ не проходить до Парламенту через православних депутатів. Ба більше, з міркувань совісті, ці народні обранці могли б, наприклад, не підтримувати інші антинародні закони, за які вони голосували раніше (перенесення церковних свят, ратифікація Стамбульської конвенції, підвищення тарифів, закон про ТЦК, відкуп від корупції тощо).

Звертає на себе увагу і той факт, що не хочуть голосувати за заборону УПЦ саме «слуги», які раніше готові були підтримати все, що завгодно, особливо якщо ініціатива йшла з Офісу Президента. Пригадуємо випадки, коли, наприклад, депутатів від «Слуги народу», які не бажали голосувати синхронно, просто виключали з фракції. А тут! Такий принциповий закон! Потураєв бігає Радою, як очманілий, і таврує незгодних із забороною УПЦ «ватним болотом», проте жодних партійних санкцій до них не застосовують!

Вся ця ситуація вказує на те, що з Офісу Президента банально немає команди голосувати за заборону УПЦ. Природно, «слуги» підіграватимуть і прихильникам, і противникам ухвалення закону №8371. Їм життєво важливо залишатися «своїми» для всіх сторін конфлікту, тому в «Слузі народу» є умовні «потураєви» і «бужанські», які є одна для одної противагою, що створює партійний баланс. Але за цими шальками терезів стоїть голова фракції — Давид Арахамія, який «у ручному режимі» регулює «полум’я», щоб «молоко не втекло».

Порошенко, як таран УПЦ

Природно, що для створення додатково фронту в церковному питанні, необхідні так само і лиходії, які братимуть на себе весь негатив. На цю роль чудово підійшов Петро Порошенко зі своєю «Європейською солідарністю». Позиція «сивочолого гетьмана» і його підопічних абсолютно безпринципна, іноді навіть вкрай радикальна. І, з одного боку, в цьому немає нічого дивного, адже саме Порошенко «заварив кашу» з Томосом під час свого президентства. Екс-президент, який кляне «с*ук православних» як не крути, виглядає в образі нового Нерона вельми органічно.

Ось тільки варто звернути увагу на кілька моментів. По-перше, саме церковний кейс «поховав» президентську кампанію Петра Олексійовича. Його Томос-тур настільки дошкулив православним українцям, що вони були готові проголосувати хоч за табурет на посаді Президента. Однак, оскільки табурет не балотувався, довелося віддати голос Зеленському.

По-друге, ПЦУ вже неодноразово «відхрещувалася» від Порошенка, як свого патрона. Епіфаній неодноразово заявляв про те, що його організація — це самодостатня структура, яка не потребує заступництва експрезидента. Водночас Думенко часто зізнавався в симпатії прямому конкуренту «сивочолого» — Володимиру Зеленському, чим продемонстрував свою політичну перевагу.

По-третє, сам Порошенко не особливо розбірливий у конфесійних уподобаннях. Екс-президент бере участь у культових заходах ПЦУ нарівні з УГКЦ, не вважаючи це чимось непристойним, тоді як між двома конфесіями відверто прохолодні відносини. Як довго в ПЦУ ігноруватимуть «причастя» Порошенка та родини в храмах УГКЦ — питання відкрите. Треба враховувати, що в самій УГКЦ не схвально ставляться до ПЦУ, за необхідності навіть суворо караючи своїх кліриків за спільні перформанси з функціонерами української схизми.

Незаслужено поза увагою залишається той факт, що Офіс президента тримає Петра Порошенка в «їжакових рукавицях». Зеленський і Єрмак у будь-який час можуть дати хід кримінальній справі про державну зраду, яка «Домокловим мечем» повисла над Порошенком. Якщо це станеться, то політичній кар’єрі Петра Олексійовича настане кінець, а сам він відправиться за ґрати. І щось підказує, що саме цей фактор є визначальним у такій активності «гетьмана» і його «Євросолідарності» в питанні заборони УПЦ.

Працювати «опозицією», але по факту нею не бути — це і є спосіб політичної діяльності Порошенка, яка на 80% складається з популізму. Активність екс-президента в питанні заборони УПЦ фактично відводить негатив цього кейса від Зеленського і Єрмака, а антицерковною діяльністю «Європейської солідарності» прикриваються інші антинародні законодавчі ініціативи «монобільшості», за які, до речі, «порошенківці» активно голосують на сесіях Парламенту.

Якби в Порошенка була можливість стати реальною опозицією чинній владі, церковне питання навряд чи посідало б навіть десяте місце в його політичній боротьбі. Адже там і корупція на армії, і «спецрейси» під час коронавірусу, і багато інших тем, які за умови правильного і постійного подання, могли б знатно зіпсувати політичний рейтинг опонентів. Однак, вочевидь через загрозливе кримінальне переслідування, Порошенку залишається лише доля «тарана УПЦ», щоб тримати цю тему на плаву, а саму Церкву в напрузі. І найбільш важливим є те, що це відбувається в абсолютному симбіозі з Офісом президента, який є остаточним зацікавлентом у цій справі.

УПЦ — частина великої угоди

Боротьба влади з Українською Православною Церквою нагадує натягування тятиви лука — її то послаблюють, то посилюють. Однак, треба пам’ятати, що завдання лучника — влучити в ціль, а не просто і бездумно пуляти куди попало, адже так одного разу можна вистрілити собі в голову. Тому переслідування УПЦ має хвилеподібний характер.

У той час, як, приміром, Всеукраїнська рада церков підтримує ухвалення закону №8371 у будь-якій редакції, Держслужба України у справах етнополітики та свободи совісті робить усе, щоб законопроект не дійшов до стадії голосування в другому читанні. У ДЕСС навіть підключили своїх штатних експертів, які, хоч і закликали до заборони УПЦ роком раніше, тепер публікують діаметрально протилежні думки з цього приводу.

Варто враховувати, що і ВРЦіРО, і ГЕСС — це структури, як то кажуть, «плоть від плоті» і, за ідеєю, вони не могли б суперечити одна одній. Проте, наприклад, Думенко просто «вистрибує з ряси», вимагаючи заборонити УПЦ, а якась там релігійна експертка Филипович несподівано заявляє про те, що забороняти Церкву категорично не можна.

Усі ці нестиковки свідчать лише про одне — на конфлікт держави і Церкви в Офісу президента є зовсім інші плани. УПЦ зробили частиною великої угоди, оскільки розуміють, що навіть за умови врахування рішень собору у Феофанії, канонічна Церква в Україні залишається частиною сфери інтересів Руської Православної Церкви, а значить і політичної Росії.

Зовсім невипадково останнім часом звучать заяви про те, що єпископат і духовенство УПЦ необхідно частіше міняти на українських військовополонених. Цей наратив дедалі частіше лунає у ЗМІ, і, на нашу велику скорботу, сама Українська Православна Церква стала предметом обмінного фонду, який так чи інакше використовують для досягнення якихось політичних цілей.

Так чи інакше, але мова про мирні переговори між Україною і Росією лунає все частіше. Це означає, що відносний спокій УПЦ в Україні рано чи пізно обміняють на щось цікаве, наприклад, право на продовження транзиту російських нафти і газу до Європи через територію країни або, можливо, частину окупованих територій, що не входять в остаточну сферу впливу РФ.

Ще важливіше, що цю карту можуть розіграти, як у випадку з неприйняттям закону №8371, так і якщо закон буде ухвалено. Навіть успішне проходження другого читання в Раді не гарантує остаточного ухвалення закону, адже його може ветувати сам Зеленський, який, у такому разі, вийде із ситуації «Володимиром Милосердним» або «Володимиром Благочестивим».

Такий варіант розвитку подій ще більш можливий з огляду на той факт, що українська церковна криза несподівано стала предметом передвиборчої кампанії в США. З огляду на те, що з великою часткою ймовірності майбутнім президентом у Штатах стане кандидат-республіканець Дональд Трамп, Зеленський, «помилувавши» УПЦ, зможе таким чином показати прихильність до традиційних демократичних цінностей, заслуживши до себе додаткову прихильність заокеанських панів.

Це ще зручніше й тим, що в разі майбутніх виборів нового президента України, Зеленський, зберігши УПЦ, зможе обіграти Порошенка в передвиборчих перегонах, показавши себе більшим демократом, ніж його візаві. Крім того, прихильність цінностям республіканців — це ще й додатковий привід залишатися на дотаціях США, не обтяжуючись думками про те, як формувати державний бюджет власними силами.

Таким чином, заборонивши УПЦ або залишивши їй право існувати, Офіс президента України залишиться в привабливому світлі, як в очах росіян, так і американців. УПЦ — це «золотий телець» українського політичного істеблішменту, від якого можна без особливих ризиків відщипувати для себе по шматочку, або відривати по цілій нозі. Ще краще, що цей ресурс уже сформований і він складається з громадян України, які не особливо реакційні в протестному плані і вже точно нікуди не подінуться з цього «підводного човна».