Чи стане Почаївська Лавра українським Есфігменом

За тиждень до вшанування Почаївської ікони Божої Матері український Мінкультури нарешті опублікував дані експертизи, яку спеціальна комісія МКІП проводила на території Почаївської Лаври протягом останнього місяця. І хоча дані звіту, які з’явилися в ЗМІ, вкрай уривчасті, проте навіть виходячи з них можна зрозуміти, що Свято-Успенську Почаївську Лавру затягують у той самий вир подій, який пережила її «сестра» в Києві.

Комісія, яка проводила експертизу, встановила факт відсутності низки ікон, які були в списку інвентаризації ще за 1967 рік! Крім того, в МКІП вкрай незадоволені тим, що в Лаврі відбувалися «самочинні» реставрації та оновлення, які весь цей час відбувалися за рахунок монастиря, а не держави. Формально, ці факти дійсно можуть слугувати приводом для розірвання договору про безоплатну оренду, який було підписано між чоловічим монастирем УПЦ і державою аж до 2053 року. Судячи з усього, в МКІП налаштовані саме на такий розвиток подій. Але що буде далі? Чи зможе держава вигнати УПЦ з Почаївської Лаври?

Хороших адвокатів не буває багато

Виходячи з того, як розвивалися аналогічні події в Києво-Печерській Лаврі, очевидно, що наступним кроком буде судовий позов від Міністерства культури щодо дострокового розірвання договору про оренду приміщеннями, що входять до відання Національного заповідника, а зараз використовуються чоловічим монастирем УПЦ. Однак істотна різниця між ситуацією в КПЛ (Києво-Печерська Лавра) і СУПЛ (Свято-Успенська Почаївська Лавра) полягає в тому, що в Києві термін договору закінчився, і його не продовжили, тут же буде спроба саме анулювати документ, що, звісно, набагато складніше.

Річ у тім, що монастир може пред’явити зустрічний позов, у рамках якого можливі суттєві фінансові претензії до держави, з огляду на те, що, згідно з договором, монастир усе ж таки підтримував передані ним в оренду приміщення в належному вигляді. Поняття «самовільна реставрація», в такому разі, може заграти новими фарбами.

Якщо була саме реставрація, тоді чому вона відбувалася? Очевидно тому, що ікони, розписи та інше начиння з часом набували неналежного стану, для чого, власне, його і треба було реставрувати, тобто – зберігати первозданний вигляд. А чому реставрація була саме самовільною? Якби держава належно ставилася до збереження пам’яток архітектури, тоді на це виділялися б кошти з бюджету, такі роботи проводилися б регулярно і безвідносно до конфесії, якій у користування передано ту чи іншу культову споруду. А в нас же як завжди? Українським католикам костели ремонтують і реставрують поляки. ПЦУ дуже часто створює навантаження на місцеві бюджети. Якщо ж власник храму/пам’ятки архітектури – Українська Православна Церква, у такому разі, «вирішуйте свої проблеми самостійно». То немає коштів, то всі фахівці зайняті.

Ба більше, якщо справа й доходила до того, що потрібно було щось реставрувати, отримання на цю роботу дозволу від держави перетворювало ситуацію на театр абсурду. Держава, яка з тих чи інших причин відмовляла громадам УПЦ в реставрації тих чи інших об’єктів, не давала дозволу на те, щоб цю роботу проводили недержавні експерти. Ба більше, за наявності в орендаря коштів для проведення таких робіт, у Мінкульту одразу знаходилися фахівці, які, щоправда, накручували ціну за роботу в кілька разів, а процес затягували на роки.

Таким чином, для УПЦ, як найбільшому орендареві з-поміж усіх релігійних громад, створювали такі умови, за яких, якщо ти не реставруєш, то порушуєш умови договору, як це було в Чернігові зі Спасо-Преображенським собором і Єлецьким монастирем. І якщо ти реставруєш, – навіть за свої кошти, але із залученням недержавних експертів, – це так само є порушенням умов договору, як це сталося в Почаєві.

Але, в такій ситуації, виникає низка запитань. По-перше, що краще – не реставрувати взагалі чи все ж таки робити бодай щось для збереження архітектурної пам’ятки, але без оглядки на державну бюрократію? Водночас, якщо в тому ж Почаєві щось полежало реставрації, будучи при тому «державним майном», тоді чому Мінкульт не контролював усього цього раніше, а зацікавився цим лише зараз? Зверніть увагу, сама комісія звіряла наявність тих чи інших історичних цінностей за списком інвентаризації від 1967 року! Говорячи простіше, протягом 57 років дані про історичні цінності суттєво не оновлювалися, а Міністерству культури не було діла до того, що там у Почаївській Лаврі взагалі відбувалося.

Ці та багато інших питань можуть, у разі суду, поставити відповідальним посадовим особам при Міністерстві хороші адвокати, яких у Почаївської Ларви зараз має бути багато. Крім того, у зустрічний позов цілком можна було б вставити рахунок за ті витрати, яких зазнав монастир за час свого перебування в стінах Лаври. З огляду на десятиліття надскладних робіт зі збереження та підтримання Лаври в належному стані, суми там будуть просто астрономічні.

У Почаєві підготувалися

Отже, якщо все-таки чоловічий монастир виселятимуть із Лаври, чи доведеться ченцям залишати всю територію, чи в них ще є варіанти? Особливість устрою Почаївської Лаври в тому, що це відносно компактний майданчик, на якому розміщено 10 храмів, 2 великі готельні корпуси і келії з госп.частиною, яка, зрозуміло, винесена за територію обителі. Станом на сьогодні в Лаврі налічується понад 200 осіб братії з практично дзеркальною кількістю трудників, які проживають при монастирі.

Із зазначених десяти храмів, не належить до пам’яток архітектури лише один – Спасо-Преображенський, який є найбільшим в обителі. Він збудований відносно недавно і на цілком законних підставах. Так само – новий готельний корпус, який практично прилягає до Преображенського собору. Таким чином, ці дві будівлі станом на цей час не належать державі, а до їхнього зведення Мінкульт не має претензій.

Якщо навіть суто теоретично станеться так, що більшу частину Лаври в монастиря державі вдасться відібрати, ситуація не стане настільки ж критичною, як у Києві. Преображенський собор використовуватимуть за прямим призначенням, як кафедральний, а готельний корпус стане братнім, куди, власне, і переселяться ченці, у разі їхнього виселення з тих приміщень, що є пам’ятками архітектури й використовуються за договором із Мінкультом. Крім того, як показала столична практика, ченці можуть і не залишати займані ними приміщення, оскільки вони в них офіційно прописані, а механізмів насильницького виселення щодо ченців поки що не впроваджують, судячи з усього, боячись скандалів навколо таких ситуацій.

Взагалі, ті, хто знайомий із менталітетом почаївських насельників, давно знають, що в Лаврі до таких потрясінь були готові завжди. Протягом тривалого часу лаврські духівники попереджали братію і парафіян про прийдешні події, закликаючи вірних залишати міста і селитися в Почаєві. Таким чином, населення містечка сьогодні здебільшого – православне і готове, за необхідності, навіть розквартирувати ченців по домівках. Тож не варто залишати поза увагою той факт, що Почаїв – за УПЦ в Лаврі. Чи будуть віряни відстоювати монастир, чи повториться київська ситуація – питання відкрите.

Знову ж таки, оскільки Почаївська Лавра – це дуже компактне місце, з лише двома в’їздами на територію, ніщо не завадить перетворитися монастирю на такий собі український Есфігмен, якщо на те буде благословення намісника. Хто бував у Лаврі, могли переконатися в тому, що за зачинених воріт монастир стає фактично неприступним. Однак чи дійде до облоги – сказати складно.

Фактор 8371

Окремо варто зазначити, що події навколо Почаївської Лаври можуть розгорнутися вкрай непередбачувано, якщо закон №8371, спрямований на заборону УПЦ, буде ухвалено. У такому разі державі навіть не доведеться нічого доводити в судах. Пам’ятки архітектури будуть вилучатися з власності УПЦ за визначенням і без додаткового пієтету. До речі, якщо закон усе ж таки не зможуть ухвалити наприкінці серпня, не виключено, що ситуація з експропріацією Почаївської Лаври стане таким собі втішним призом для тих, хто «б’є копитом» у надії покінчити з УПЦ.

Як би там не було, братії монастиря вже зараз треба продумувати варіанти того, як Лавра реагуватиме на кризу, що наближається. Принаймні, зовні все виглядає так, що тільки втручання Небесної Ігумені обителі зможе вирішити ситуацію в прийнятному для монастиря ключі.