"Quo vadis?": Яким може бути післявоєнне майбутнє Української Православної Церкви

Війна в Україні добігає свого завершення. Невтішні результати і болючі поступки, на які державі доведеться піти в контексті майбутнього мирного договору, тінню ляжуть на все українське суспільство, що, звісно ж, не омине й Українську Православну Церкву. На суспільство чекає тривалий період протверезіння і низка розчарувань. У цей час саме Церква мала б стати тим притулком, де кожне, змучене війною серце, могло б знайти бажаний спокій. Однак, варто визнати, що сама УПЦ сьогодні перебуває на роздоріжжі, а повоєнні реалії можуть похитнути її внутрішню стабільність ще більше. Ми спробуємо спрогнозувати кілька сценаріїв майбутнього Української Православної Церкви після війни.

УПЦ і геополітика

Від самого початку війни було зрозуміло, що український уряд використовуватиме церковне питання, як предмет торгу в майбутніх мирних угодах. Кожна війна рано чи пізно закінчується переговорами, і цілком очевидно, що Церква — один із «козирів» або елементів впливу в цьому питанні. Так уже склалося історично, що Українська Православна Церква була і залишається у сфері інтересів Росії, про що неодноразово заявляли представники РФ на найвищому рівні. Це було абсолютно очевидно і в нещасливому 2022 році, коли відбулося російське вторгнення, і навіть раніше — у 2019-му, коли Зеленський ініціював свою антицерковну кампанію.

На жаль, ті умови існування, які український уряд визначив для УПЦ, не залишили Церкві можливості самостійного опору. Безпрецедентний законодавчий тиск, атмосфера страху перед репресіями та тюремним ув’язненням та інші елементи впливу змусили замовкнути навіть найбільш красномовних. Спікери УПЦ, які раніше хоч якось заповнювали інформаційний простір, коментуючи державно-церковні відносини, тепер або перебувають у в’язниці, або — під загрозою ув’язнення.

Незавидна доля Святогірського митрополита Арсенія, а також митрополитів Іонафана, Павла, Лонгіна і Феодосія, вочевидь, відбила бажання «бодатися» з репресивною машиною уряду в решти частини єпископату. У Церкві ж, як відомо, без єпископа або хоча б його благословення, не заведено гархоритися, формуючи будь-який власний інформаційний порядок денний. Тим паче в той час, коли пересічних священиків і мирян судять навіть за коментарі в соцмережах.

У зв’язку з цим стає очевидним, що УПЦ, будучи об’єктом геополітики, залишається лише очікувати, на що саме її обміняють у контексті майбутніх мирних угод. Хоч би як іронічно це виглядало, але Церква в даному випадку повністю повторює долю держави. США і Росія, судячи з усього, таки вирішують питання закінчення війни в Україні без України, а УПЦ, в даному випадку, йде, що називається, «пакетом». Тобто, за УПЦ теж вирішать без УПЦ. І країну, і Церкву просто поставлять перед фактом, сповістивши про ухвалені рішення.

Проте, якщо виходити з останніх заяв сторін переговорного процесу: і ті, й інші зацікавлені в збереженні України на карті світу. Відповідно, збережеться й Українська Православна Церква. Однак, як і у випадку з державою, незрозумілий майбутній статус УПЦ. Ба більше, якщо враховувати внутрішні протиріччя в самій Церкві, то тут можуть виникнути найрізноманітніші інтерпретації.

Між Стамбулом і Москвою

Війна в Україні привела до нового світового порядку. Монолітний постамент західної гегемонії похитнувся після приходу до влади в США Дональда Трампа, який демонструє небажання тягнути на плечах американського платника податків Євросоюз, що розслабився. Росія, своєю чергою, нібито намагається вийти з-під зростаючого впливу Китаю, який було забезпечено, зокрема, західними санкціями. На відміну від світського світу, церковна ойкумена продовжує жити за старою схемою, поділяючись на умовних еллінів і варварів. Якщо перші представлені Константинопольським патріархатом, то другі — це Руська Церква і всі, хто до неї приєднався.

Створюючи ПЦУ в 2018-му році, патріарх Варфоломій очевидно розраховував на те, що Українська Православна Церква приєднається до цього проекту. Перед УПЦ був спокусливий аргумент: якби Церква взяла участь у так званому об’єднавчому соборі в повному складі, перевага в голосуваннях була б очевидною, і, по суті, це УПЦ приєднала б до себе всіх інших, а не навпаки. Однак «ребрендинг-пастка» від Константинопольського патріарха не спрацювала, і як показав час, відсутність переважної більшості УПЦ на «об’єднавчому соборі» себе виправдала. Інакше «об’єднана церква» загрузла б у боротьбі УПЦ з усім маргінальним елементом, який прибув із колишніх УАПЦ і УПЦ КП і «розкрився» у складі ПЦУ.

Незважаючи на це, на Фанарі твердо стоять на своєму: в Україні вже є автокефальна церква — ПЦУ, тож жодних альтернативних об’єднань, — для охочих з УПЦ всидіти на двох стільцях — канонічному й автокефальному, — створено не буде. Так, десь в академічних колах ще лунають несміливі заклики — створити екзархат для УПЦ, що потім призведе до злиття з ПЦУ, однак ця тема, швидше, теоретична, ніж для практичного використання. Ситуація навряд чи зміниться навіть після того, коли нові кордони геополітики остаточно утвердяться. Що характерно, такий порядок речей загалом влаштовує і Російську Православну Церкву. РПЦ за цей час чітко окреслила свої канонічні межі та змогла переконати більшість Помісних Церков у тому, що те, що сталося в Україні у 2018-му, інакше, як вторгнення Константинополя на чужу територію, інтерпретувати не можна.

Відсутність Євхаристійного спілкування між Москвою і Фанаром, хоч і болісно, проте не є остаточним аргументом, який міг би спонукати Константинопольський патріархат скасовувати свої претензії на Україну. І вже тим паче, з огляду на мовчазну згоду більшості Помісних Церков із позицією РПЦ щодо українського церковного питання, Російській Церкві нікуди поспішати, відмовляючись від своєї канонічної території. Патріарх Кирил сказав: «Ми ніколи не відмовимося від України». І, вочевидь, ця позиція була почута Предстоятелями інших Церков, які не хочуть розривати відносини з РПЦ заради невиразних перспектив від дружби з Фанаром.

За великим рахунком, відмова від визнання ПЦУ і водночас небажання критикувати Фанар, дає можливість іншим Помісним Церквам залишатися самостійними у своїй зовнішній політиці, не прив’язуючи себе до жодної зі сторін конфлікту. У даній ситуації Українська Православна Церква служить свого роду громовідводом, по відношенню до якого можна визначити — кому саме вони віддають перевагу в ситуації, що склалася, при цьому не називаючи очевидного фаворита.

За такого розкладу сил, вкрай складно спрогнозувати — коли саме буде вирішено українську церковну кризу. Те, що визнання ПЦУ зупинилося — факт абсолютно очевидний. Однак поки патріарх Варфоломій залишається предстоятелем Константинопольського патріархату, навряд чи варто очікувати зміни ставлення Фанару до цього питання. Таким чином, навіть за змін у геополітиці, навряд чи варто очікувати, що Фанар погодиться скликати новий Всеправославний собор для вирішення питання ПЦУ. Тим паче, треба враховувати, що Константинопольський патріархат посилює суперечності з РПЦ у Прибалтиці та загалом скрізь, де це можливо.

Для Української Православної Церкви питання ПЦУ може вирішитися в найближчій перспективі лише в разі послаблення державного тиску на саму Церкву і посилення внутрішніх суперечностей усередині структури Думенка. На щастя для УПЦ, у ПЦУ вкрай успішно виходить знищувати себе зсередини. Відсутність державної підтримки істотно посилить існуючі всередині ПЦУ конфлікти між ключовими функціонерами цієї організації. Однак на це потрібен час. Крім того, стійкість самої УПЦ прямо залежатиме від того, як саме домовляться Росія та США щодо гуманітарної політики післявоєнної України.

УПЦ і РПЦ: недомовлене

Насамперед варто прийняти той факт, що Українська Православна Церква — не автокефальна, і в канонічному відношенні, залежить від РПЦ. Російське вторгнення в Україну цілком природно оголило нерв церковних взаємин між Російською та Українською Православними Церквами. Політичний підтекст конфлікту неминуче вплинув на сприйняття РПЦ усередині УПЦ, а тиск влади, ЗМІ та окремої частини суспільства призвели до скликання у 2022 році Собору УПЦ у Феофанії. Ухвалені на Соборі постанови стали крайнім заходом, що спровокував стриману, але все ж таки негативну реакцію в Російській Церкві. У РПЦ дали зрозуміти — після війни на нас чекає «розбір польотів».

Як і в політичному, у церковному інформаційному просторі існують умовні «яструби», які вимагають після війни відібрати в УПЦ навіть той статус, який зараз у неї є, повернувши її чи то у форму Екзархату, чи то взагалі повністю підпорядкувавши Московській патріархії без жодних привілеїв. «Голуби» дивляться на це питання дещо легковажно, пропонуючи вирішити все найпростішим способом — дарувати автокефалію УПЦ. Однак, на нашу думку, не будуть задоволені ні ті, ні інші.

Почнемо з «голубів». Позиція РПЦ з питання автокефалії для УПЦ неодноразово озвучувалася як Патріархом Кирилом, так і іншими спікерами Московської патріархії. Уся риторика офіційних осіб Російської Церкви вказує на те, що повна незалежність УПЦ в найближчій перспективі не передбачається. Крім того, в самій РПЦ часто вживають цілком справедливе зауваження: «До нас про це ніхто не звертався». І це насправді так. УПЦ, як зараз, так і після війни, навряд чи буде готова до того, щоб одноголосно звернутися до Московської патріархії з проханням про дарування автокефалії. Цьому є безліч причин, у тому числі — особиста позиція значної частини єпископату УПЦ.

Є, звісно, певний збудник, у вигляді близько тисячі священнослужителів УПЦ, які прихильні до цієї ідеї. Однак така кількість, на тлі загальної кількості священиків УПЦ, скоріше маргіналізує сам рух, ніж дає будь-які перспективи для його втілення в реальність. Ба більше, останнім часом прихильники такої ідеї продемонстрували свою неблагонадійність, часто переходячи в ПЦУ або влаштовуючи акції непокори. Поки що, через прагнення окремих сил — розхитати УПЦ зсередини, вони користуються заступництвом з боку влади і не підпадають під церковні санкції. Однак, як тільки цей імунітет буде втрачено, прошарок реакційного духовенства в УПЦ зживе сам себе.

Відповідно, якщо РПЦ не зацікавлена в автокефалії УПЦ, а сама УПЦ не є претендентом цього статусу, така затія навряд чи реалізується в найближчому майбутньому. Водночас, у разі збереження державності України та подальшої самоліквідації ПЦУ, таке питання постане неминуче — рано чи пізно.

Що стосується позиції церковних «яструбів», то тут все складніше. На їхню думку, РПЦ терпить зайву самостійність УПЦ, яка посилилася за результатами Собору у Феофанії. Закономірною реакцією РПЦ, як їм здається, стане рішення «повоєнного» Собору РПЦ, на якому буде «анафематствувано» Собор у Феофанії, всі причетні будуть покарані, а УПЦ повністю втратить статус незалежності та самостійності, прописаний у Грамоті патріарха Олексія. «Яструби» не сходяться тільки в одному — чи залишать УПЦ у статусі екзархату, чи повністю інтегрують до складу РПЦ.

Зазначимо, що думка про інтеграцію УПЦ до складу РПЦ звучить на тлі успішної реалізації такого сценарію на зайнятих Росією українських територіях. Як відомо, єпархії УПЦ в Криму, на Донбасі, Запорізькій і Херсонській областях увійшли до складу РПЦ, що викликало схвалення в російської сторони й обурення — в української. Неофіційно в УПЦ назвали подію «експансією», а на офіційному рівні зазначені єпархії все ще вважаються українськими, що випливає з публікацій у періодичних виданнях. Інакше кажучи, в УПЦ вважають, що згадані єпархії були інтегровані до складу РПЦ з порушеннями статутних процедур, хоча публічно про це не заявляється.

Як нам здається, саме це питання стане предметом взаємних компромісів між Російською та Українською Православними Церквами. У РПЦ прекрасно усвідомлюють, що інтеграція до свого складу єпархій «незалежної і самостійної у своєму управлінні» УПЦ, з юридичного погляду, може оскаржуватися так само, як і рішення Собору у Феофанії про Мироваріння або присвоєння собі права організовувати парафії за кордоном. Інша річ, що і перше, і друге відбулося виключно в контексті війни, а не «від хорошого життя». Об’єктивно — за три роки війни РПЦ ніяк не змогла б забезпечити Українську Церкву Миром. Також об’єктивно — УПЦ не може ні фізично, ні фактично впливати на те, що відбувається в єпархіях, які тепер перебувають на підконтрольних Росії територіях.

У зв’язку з цим, згадані теми цілком можуть стати взаємозаспокійливими. Тобто РПЦ змириться з розширеннями канонічних повноважень УПЦ, а УПЦ натомість відмовиться від домагань на частину своїх східно-українських єпархій. При цьому збережеться статус-кво, за якого УПЦ залишається «самостійною і незалежною», але канонічно підпорядкованою Російській Православній Церкві. Варто також визнати, що нинішні настрої всередині УПЦ щодо РПЦ все-таки вказують на те, що процес умовного потепління буде дуже довгим. У РПЦ це також розуміють, тому ніхто не буде рубати з плеча. Це не вигідно Московській патріархії і тому, що будь-який різкий рух може все-таки підштовхнути частину УПЦ в обійми Фанару, який тільки цього і чекає.

І політичне, і церковне

Таким чином, післявоєнне майбутнє Української Православної Церкви безпосередньо залежатиме від політичного і церковного чинників. З політичної точки зору, УПЦ необхідно домогтися скасування антицерковного закону №3894, щоб не втратити юридичного статусу всередині країни. Це питання, як здається, має спільне розуміння і в Росії, і в США. Росія порушить його під час переговорів зі зрозумілих причин, а США — через зміну внутрішньої політики в цьому питанні та месіанський курс Дональда Трампа. Відмова нового українського уряду від репресій щодо УПЦ зробить Церкву вільнішою у своєму розвитку, що, як результат, вплине на добробут ПЦУ, як основного опонента.

Що ж стосується церковного чинника, — немає жодних сумнівів, що тонка церковна дипломатія не дасть можливості сформувати ще один осередок напруги в структурі РПЦ, з огляду на той факт, що аналогічні з Україною проблеми вельми ясно передбачаються в Прибалтиці та Молдові. Крім того, після війни нікуди не зникнуть домагання на Україну Фанару, у зв’язку з чим Українська Православна Церква залишиться форпостом, що обмежує розширення «еллінського світу» на канонічну територію РПЦ.