Примус до автокефалії?

Отже, через три роки після Феофанії, Предстоятель УПЦ опублікував нову заяву щодо майбутнього Церкви в обставинах, що склалися. За нашою інформацією, на 27 травня 2025 року в Києві заплановані збори єпископату УПЦ, які мають усі шанси перерости в архієрейський собор УПЦ.

Багато хто задається питанням про те, чому така заява з’явилася саме зараз, а не торік або позаминулого року. Як нам здається, її поява безпосередньо пов’язана з двома важливими факторами: закінченням війни та імплементацією закону №3894 (Про заборону УПЦ).

Закінчення війни фактично забетонує нові територіальні реалії, які можуть бути не визнані де-юре, але від них нікуди не дітися де-факто. Тобто, збереження української державності фіксує визначеність канонічної території УПЦ, що важливо в контексті українських єпархій, які відійшли до РПЦ на непідконтрольних державі територіях. Грубо кажучи, кінець війни показує – якою після завершення конфлікту залишається УПЦ.

Водночас оголошення Держслужбою з етнополітики та свободи совісті початку перевірки Київської митрополії УПЦ на предмет афілійованості з Росією (в контексті закону №3894), ставить перед Церквою питання її подальшого існування, як такого. Держава, яка навряд чи змінить своє ставлення до УПЦ за результатами мирних переговорів, недвозначно натякає на те, що в УПЦ залишилося дуже мало простору для маневрів. Сам тон Звернення Предстоятеля УПЦ говорить про те, що в Київській митрополії це прекрасно усвідомлюють.

Проте наразі передчасно шукати «зраду», оскільки необхідно, по-перше, спостерігати за тим, що відбуватиметься далі, а по-друге, очікувати на реакцію Московського патріархату. Що, на нашу думку, може статися надалі.

Насамперед, ми навіть не сумніваємося в тому, що святкування третьої річниці Собору у Феофанії, на яке циркуляром закликали всіх архієреїв УПЦ, переросте у формат Архієрейського собору або, як мінімум, наради. Хоча про це не йдеться в циркулярі, однак на це вказує логіка. Відразу обмовимося – архієреї УПЦ не ризикнуть проголосити самочинну автокефалію. Виходячи з тексту звернення, вірогідніше, що під час цього заходу буде запропоновано текст звернення до Предстоятелів Помісних Православних Церков із проханням щонайменше висловитися з приводу того, як може розвиватися УПЦ через обставини, що склалися. Максимум, який можуть вичавити з такого звернення, – визнати канонічну незалежність.

Але тут питання. «Канонічна незалежність» – це що? Якщо йдеться про той статус, у якому УПЦ перебуває зараз (на що є посилання у зверненні Блаженнішого), тоді це буде лише спроба отримати визнання нинішнього фактично незалежного укладу буття УПЦ, але не автокефалії. Грубо кажучи, таке звернення – це апеляція до Помісних Церков із розрахунком на їхнє схвалення, яким УПЦ спробує довести державі свою незалежність від РПЦ.

Якщо ж під поняттям «канонічна незалежність» мається на увазі саме автокефальний статус (хоча у Зверненні Предстоятеля про це немає жодного слова), тоді, звісно ж, з’являються додаткові ризики, які або вже узгоджені з усіма основними учасниками цього процесу, або потребуватимуть тривалого часу для врегулювання всіх протиріч.

Насамперед, чи визнає таку автокефалію кіріархальна Церква? Навряд чи РПЦ буде серед адресатів такого листа, який отримають всі інші Помісні Церкви. Серед інших, такий лист також навряд чи піде на Фанар та інші Помісні Церкви, які визнали ПЦУ. У РПЦ не напишуть, щоб не давати приводу ДЕСС вважати УПЦ частиною Московського патріархату, а на Фанар не стануть надсилати лист через попередні заяви Патріарха Варфоломія, який остаточно визнав ПЦУ, як єдину канонічну юрисдикцію на території України.

У разі, якщо мова таки піде про автокефалію, всі незаангажовані Церкви, природно, звернуться за роз’ясненням ставлення РПЦ до цього питання. І вже за реакцією і тоном відповідей на такий запит УПЦ, можна буде зрозуміти – яке ставлення в Московській патріархії до зазначеної теми. Фактично – це такий собі аналог човникової дипломатії в церковному середовищі. Так, окремі спікери в МП висловлюватимуть категоричність щодо цієї теми, але в даному випадку матимуть вплив не емоції, а об’єктивна реальність, до якої, по закінченню війни в Україні, доведеться звикнути всім.

Вище ми не просто так згадали українські єпархії, які фактично відійшли під контроль РПЦ через розширення фронту. Зверніть увагу, на офіційному рівні УПЦ жодного разу не висловлювалася з цього приводу. Як ми писали раніше, цілком імовірно, що саме це питання стане, свого роду, розмінною монетою, яка може задовольнити повноцінний вихід УПЦ зі складу РПЦ на умовах автокефалії. Тобто, УПЦ не висуває претензій щодо того, яким чином згадані єпархії переходили до складу РПЦ, а в РПЦ, своєю чергою, не виявляють імпульсивної реакції щодо теми з автокефалією УПЦ.

Звісно, висловлені нами варіанти розвитку подій побудовані виключно на наших спостереженнях і не можуть претендувати на стовідсоткову збудливість. Проте, як нам здається, якщо справа все-таки дійде до проголошення автокефалії, тоді алгоритм буде приблизно таким: письмове опитування Помісних Церков з цього приводу, а вже після цього – прохання про автокефалію, адресоване РПЦ. Ніяк не навпаки! До такого розвитку ситуації Церкву підштовхують обставини, на які вона, на жаль, вплинути ніяк не могла.