Українська церковна криза в контексті російсько-українських відносин

Незаслужено непоміченою залишилася одна новина, яку ми опублікували кілька днів тому. 45% українців висловилися за скасування антицерковного закону №3894, у разі якщо це допоможе швидше закінчити російсько-українську війну. Оскільки опитування організовано державною ТРК «Суспільне», є всі підстави вважати, що воно виникло не просто так. З огляду на той факт, що останні опитування подібного характеру показували підтримку УПЦ у розмірі лише 4%, такий стрибок лояльності до канонічної Церкви – вкрай нехарактерний для державних соціологічних досліджень. Виходить, що «так-то ми за заборону і вигнання УПЦ з України, але якщо це раптом допоможе закінчити війну, тоді нехай собі далі існують».

Цікаво також те, що така позиція держави проявляється не вперше за останній час. Наприклад, на тому ж «Суспільному» виділили цілий ефір для спікера УПЦ митрополита Климента (Вечери), де йому дали можливість спокійно висловитися на тему заборони Церкви, і навіть повідомити глядачам і слухачам «крамольну» інформацію про те, що ПЦУ має офіційно зареєстровану єпархію в Росії, але до цієї організації закон №3894 чомусь не застосовується. Там можна було б додати доведену наявність російського паспорта у ряду ієрархів ПЦУ, але це так… можна буде використовувати ще колись.

Пізніше те ж саме «Суспільне» публікує ефір з екс-головою ГЕСС Оленою Богдан, яка, хоч і ніколи не була прихильницею УПЦ, проте вказала на очевидні зловживання нинішньої Держслужби і неспроможність прийнятого у Верховній Раді заборонного закону. За великим рахунком, вона не сказала нічого нового, адже всі її аргументи вже неодноразово були озвучені різними спікерами, які виступають проти заборони УПЦ. Однак набагато цікавіше те, що їй взагалі дали можливість висловитися, прекрасно усвідомлюючи, що нічого схвального на користь дій держави щодо УПЦ вона не скаже.

Крім того, якщо подивитися на ситуацію із забороною УПЦ «з боку», то виконання закону №3894 відбувається «як мокре горить». Закон, який прийняли в серпні минулого року, досі не запрацював по суті, а глава ДЕСС вже зазначив, що поки справа дійде до реальної заборони хоч якоїсь із структурних одиниць УПЦ, пройде ще мінімум 3-4 місяці. З огляду на те, як проходять суди по Києво-Печерській Лаврі, здається, що процес розтягнеться в часі на ще більш тривалий термін. Чому ми так вважаємо? Та тому, що сьогодні ніщо і ніхто не обмежує державу в можливості вжити повноцінних репресивних заходів щодо Церкви, але вони чомусь цього не роблять.

Є кілька варіантів, чому так відбувається. В першу чергу, може здатися, що держава таким чином намагається взяти Церкву виснаженням. Тобто, є розрахунок на те, що поки вариться юридична складова, в УПЦ все ж відбудуться якісь процеси, які змусять Церкву виконати поставлені перед нею умови. Однак, цей варіант навряд чи можна назвати реалістичним, з огляду на той факт, що вимоги, які ставлять перед УПЦ, є завідомо нездійсненними. Тобто, якась частина звичайно ж ще може поступитися, але в цілому духовенство і церковний народ вже серйозно налаштовані на катакомби.

Друге, що нам здається більш реалістичним, питання УПЦ знаходиться в політичному порядку денному Росії та України. З одного боку, представники РФ на найвищому рівні неодноразово останнім часом заявляли про те, що будуть боротися за права канонічної Церкви в Україні. І, в принципі, їх можна зрозуміти, адже потенційний статус «захисників Православ’я» виглядає цілком благородно на тлі жорстоких бойових дій, де, як не крути, трапляються відступи від заявлених раніше цілей. Крім військових перемог (завоювання територій) їм потрібні й ідеологічні, а ситуація із забороною УПЦ в даному випадку як не можна до речі.

Крім того, як ми раніше згадували, якщо справа «порятунку УПЦ» стане прерогативою виключно російської сторони, це, природно, посилить позиції впливу РПЦ на майбутній ландшафт Православ’я в Україні. У разі, якщо ця справа увінчається успіхом, тоді буде покладено край будь-яким проавтокефальним настроям в самій УПЦ, адже Церква тоді буде зобов’язана своїм порятунком саме російській дипломатії. Разом з тим, цілком можливо, що такий розвиток подій зможе зрушити «загальноправославний застій», який стався після втручання Патріарха Варфоломія в українську церковну кризу.

З іншого боку, в унісон з дипломатами РФ, про необхідність обміну церковного питання на певні політичні дивіденди, заговорили і у вищих колах політичного істеблішменту України. Про це, наприклад, нещодавно розповіла заступник глави Міністерства закордонних справ з питань євроінтеграції Олена Зеркаль. Тобто, українська сторона прекрасно розуміє, що від переговорів, за поточного стану справ, практично не вдасться уникнути. Тому, з тих небагатьох аргументів, які влада країни зможе викласти на переговорному треку, буде, звичайно ж, і церковне питання.

За великим рахунком, Україна зараз розглядає два варіанти розвитку подій. Перший – це мирні переговори під тиском США, які пройдуть в найближчому майбутньому. Принаймні, такий варіант почали імітувати вже зараз. Другий – це мирні переговори, які відбудуться набагато пізніше, з більшими територіальними і людськими втратами, проте також неминучі. І в першому, і в другому варіанті УПЦ, як приманка і переговорний козир, залишається.

Що також цікаво, як нам видається, українській владі, насправді, не потрібна автокефалія УПЦ. Тим більше – канонічна. У разі, якщо Церква якимось чином оформить автокефальний статус, вона автоматично перестане бути об’єктом переговорного процесу і вийде зі стану «громовідводу», який зараз успішно використовується в разі необхідності перекрити будь-які інформаційні хвилі. Крім того, якщо УПЦ буде врятована Росією, це також буде додатковим важелем шантажу і маніпуляцій у разі будь-яких політичних негараздів після досягнення мирної угоди. Щось на кшталт: «Не зробите знижку на газ – виженемо УПЦ з якоїсь Лаври».

Так що, як би не намагалися Єленські та Потураєви довести всім навколо, що їм потрібно, щоб УПЦ відокремилася від РПЦ, насправді це не так. Як би не розповідали про те, що це єдиний вихід із критичного становища, вони навпаки хочуть, щоб УПЦ залишилася у складі РПЦ. Тому, до тих пір, поки УПЦ – це об’єкт, а не суб’єкт політичних процесів, такий розклад влаштовує обидві сторони російсько-українських відносин.