Як ПЦУ повністю провалила зовнішню політику

Отже, 14 липня в відібраній у УПЦ Києво-Печерській Лаврі відбулися збори ключових функціонерів ПЦУ під назвою «Архієрейський собор». Сам по собі захід не ознаменувався нічим особливим, жодних серйозних або доленосних рішень прийнято не було. Проте, нашу увагу привернула доповідь глави ПЦУ Єпіфанія Думенка.

Ми перечитали її повністю і, відверто кажучи, перебуваємо в повному здивуванні. Якщо це доповідь глави церкви, яка претендує на визнання в усьому православному світі, тоді у ПЦУ, швидше за все, немає чіткого бачення, як розвивати свою зовнішню політику далі.

У доповіді глави української схизми обсягом у 15 сторінок значна увага була присвячена… Росії. Єпіфаній Думенко згадав РФ, РПЦ і все, що з цим пов’язано, аж 106 разів! Який зміст цих реплік — здогадатися не складно. Очевидно, що глава ПЦУ, який претендує на рівноправні відносини з іншими Помісними Церквами, найближчі 100 років не збирається встановлювати контакти з Московським патріархатом. Не дуже далекоглядно, з огляду на той факт, що гармати рано чи пізно замовкнуть, війна закінчиться, а ось сумнівний статус ПЦУ точно не нормалізується сам по собі.

Далі більше! Думенко перейняв примітивну тактику української дипломатії — хто не з нами, той проти нас! По суті, глава ПЦУ звинуватив Помісні Церкви, які не визнали очолювану ним організацію, в залежності від Москви. Кілька абзаців доповіді було присвячено тому, як і яким чином Церкви «заражаються єрессю руського світу», через що визнання ПЦУ, на думку Єпіфанія, зупинилося.

Характерно, що він не бере до уваги той факт, що ряд Православних Церков світу висунули цілком обґрунтовані претензії до української схизми. Перш за все, є питання до апостольського спадкоємства, по-друге, до формату надання їм автокефалії Патріархом Варфоломієм і, по-третє, до агресивної політики щодо Української Православної Церкви. Хіба складно хоча б спробувати пояснити своїм візаві що і як? Однак оскільки таких контраргументів від ПЦУ ми не чули, значить, швидше за все, їм просто нічого відповісти. Замість цього, вони огульно звинувачують всіх у «зв’язках з Москвою» і натякають на «російське фінансування», довести яке вони, звичайно ж, не можуть.

Крім іншого, у критики глави ПЦУ були і прямі адресати. Дісталося Сербській, Македонській і Румунській Церквам. Патріарха Порфирія звинуватили в тому, що він компліментарно відгукувався про президента Росії. Взагалі, звичайно, дивні претензії. Сербія, наскільки нам відомо, не просто не воює з Росією, але навпаки намагається підтримувати дружні відносини. Що ж тепер? Патріарху Порфирію не зустрічатися з Путіним, щоб не зачепити таким чином ніжні почуття Єпіфанія? І взагалі, яке діло главі Української релігійної структури до зовнішньої політики Сербського патріархату? Ще більш безглуздим такий випадок на адресу Сербської Церкви виглядає після того, як президент Сербії Вучич відвідав Москву, а після — Україну. І ніхто його в Києві помідорами не закидав.

Наступною жертвою доповіді глави ПЦУ стала Македонська Церква. Думенко звинуватив МПЦ-ОА в тому, що вона отримала Томос від Сербської Церкви і увійшла в «альянс з Московською патріархією». У підсумку він зробив висновок, що оскільки цей Томос не отриманий від Фанару, отже він неканонічний, як, судячи з усього, і сама МПЦ-ОА. Відверто кажучи, такі тези з вуст глави ПЦУ, суб’єктність і канонічність якого зі скрипом визнали лише 4 з 16 Помісних Церков, звучать дивно. Безумовно, поки не всі визнали Автокефалію МПЦ-ОА, але сама Церква має причастя з усім Православним світом. А що з цього приводу у ПЦУ? Не визнана ні «церква», ні автокефалія. І ця людина буде вчити Церкву Македонії канонічності?

Румунський патріархат Думенко залишив «на десерт». Слід нагадати, що Румунська Церква довгий час перебувала в «зоні ризику» в питанні визнання ПЦУ. У Бухаресті спочатку зайняли стриману позицію щодо української тематики, хоча на периферії були спроби встановити контакт між РумПЦ і ПЦУ. Яблуком розбрату стало втручання і фактичне перешкоджання заснуванню Румунським патріархатом своєї дочірньої структури на території України. Власне кажучи, саме про це і заявив Думенко в згаданій доповіді.

Йдеться про Румунську Православну Церкву України — структуру Румунського патріархату, до якої за задумом Бухареста мали увійти православні румуномовні парафії України. Що характерно — всі ці парафії на даний момент належать до УПЦ, а їх кількість коливається в районі 130-150. Більшість з них розташовані на Буковині, частина на Закарпатті та в українській Бессарабії. У ПЦУ, щоб не втратити контроль над таким перспективним «ласим шматком», нашвидкуруч зліпили Румунський вікаріат, парируючи таким чином наміри Румунської Церкви.

Ось тільки Бухарест цей крок не збентежив і не налякав. Документи на реєстрацію свого «бренду» в Україні були подані до державних органів і… загрузли в бюрократії. Не секрет, що таку ситуацію для румунів не в останню чергу створили представники ПЦУ, оскільки створення Румунської філії на території України їм абсолютно не вигідно. Однак в Бухаресті цей крок ПЦУ розкусили і нещодавно піддали нещадній критиці українську церковну політику, ДЕСС і ПЦУ. Судячи з усього, саме цей крок РумПЦ так розлютив Єпіфанія, що він у своїй доповіді звинуватив Румунську Церкву в неканонічних діях і етнофілітизмі. Думенко додав, що ПЦУ сама розбереться з українськими румунами. Ось тільки самих румунів чомусь Думенко забув запитати. В цілому, швидше за все, і не запитає, адже знає, що ніхто з румуномовних православних не захоче переходити в ПЦУ за жодних обставин.

Що ми маємо в сухому залишку? Сім років — це більш ніж достатній термін для того, щоб хоча б почати оформляти свою суб’єктність. Однак за сім років Єпіфаній зміг схилити на користь ПЦУ тільки тих, кого попередньо «вмовив» Патріарх Варфоломій. За великим рахунком, ми навіть не можемо сказати, що Олександрійська, Елладська і Кіпрська Церкви визнали ПЦУ в повній мірі, оскільки в цих Церквах є архієреї, священики і миряни, які не вступають у спілкування з представниками ПЦУ, при цьому відкрито критикуючи українську схизму.

Звичайно, Думенко зазначив у згаданій доповіді, що оскільки окремі представники Помісних Церков все ж співслужили з членами ПЦУ, а ті — з тими, хто ПЦУ не визнає, значить, вони так чи інакше вступили з ПЦУ в спілкування. Однак, зізнатися відверто, цей аргумент не витримує ніякої критики. Виходить, що Думенко порівняв очолювану ним структуру з вірусом, який, на його думку, розійшовся по всьому Православному світу через інфікованих. Однак, слідуючи такій аналогії, треба сказати, що є люди, у яких до вірусів проявляється стійкий імунітет. Так і в цьому випадку, навіть якщо ієрархи, які не визнають ПЦУ, вступають у причастя з тими, хто ПЦУ визнав, це не означає, що вони автоматично прийняли цю позицію своїх першоієрархів і побратимів.

Так само програшною є стратегія, згідно з якою ПЦУ вішає «всіх собак» на РПЦ. Треба визнати, що далеко не всі в православному світі згодні з таким поглядом на речі і вже точно багато хто не в захваті від того, що глава Фанару зробив їх заручниками української церковної кризи. Проте, вода камінь точить і ті сім років, які ПЦУ займалася боротьбою зі своїм прямим конкурентом — УПЦ, замість того, щоб працювати над формуванням позитивного іміджу, зіграли саме на користь РПЦ. І якщо хтось раніше міг засумніватися в тому, що ПЦУ — це таран проти РПЦ, то зараз це побачили всі. З огляду на агресивну політику українських схизматиків, ніхто в православному світі не хоче мати нічого спільного з ПЦУ, а від її представників стороняться, як від прокажених. З іншого боку, судячи з доповіді Думенка, створюється стійке враження, що їм це не так вже й потрібно. Не визнають? Ну і добре. Звинуватимо їх усіх у зв’язках з Москвою.