Митрополит Антоній (Паканич): Автокефальні рухи в Україні ХХ століття були обумовлені політичним контекстом

Керуючий справами Української Православної Церкви, митрополит Бориспільський і Броварський Антоній (Паканич) представив аналіз історії автокефальних рухів в Україні у ХХ столітті, дійшовши висновку, що вони незмінно були пов’язані з політичними зрушеннями, а не з внутрішньоцерковними потребами. На думку ієрарха, прагнення до автокефалії розглядалося переважно як атрибут державності, а не як засіб для спасіння, що призводило до розколів та історичної нестабільності.

Аналізуючи перший етап автокефального руху, що виник у 1917 році, митрополит Антоній зазначає, що він був ініційований політичними колами Української Народної Республіки. «У церковному середовищі ідея автокефалії не мала підтримки серед православних ієрархів і широких кіл духовенства», — підкреслює він. Ініціатива просувалася Центральною Радою, яка визнала самочинно створену Всеукраїнську Православну Церковну Раду. Кульмінацією цього процесу став «Перший Всеукраїнський Церковний Собор» 1921 року, який відбувся без участі жодного єпископа і призвів до виникнення так званого «самосвятського» розколу, оскільки його учасники звершили «єпископські хіротонії» без апостольського спадкоємства.

Друга хвиля автокефального руху, за словами митрополита, припала на період Другої світової війни та німецької окупації. Окупаційна влада активно підтримувала розкольницькі групи, прагнучи роздрібнити Православну Церкву. У 1942 році в Пінську відбувся собор, який легалізував ієрархію самосвятської структури. Проте, як наголошує владика Антоній, ця структура не отримала визнання жодної Помісної Православної Церкви, а більшість віруючих на окупованих територіях залишалися вірними канонічній автономній Церкві, відновленій на Соборі в Почаївській Лаврі у 1941 році.

Третій етап прагнень до автокефалії розгорнувся наприкінці 1980-х років на тлі розпаду СРСР. Цей процес знову був тісно пов’язаний з політикою та розбудовою української державності. Діяльність колишнього митрополита Філарета (Денисенка), який пішов у розкол, стала одним із головних чинників тогочасних потрясінь. У відповідь на це Харківський Архієрейський Собор УПЦ 1992 року обрав Предстоятелем Блаженнішого Митрополита Володимира (Сабодана) і постановив, що питання автокефалії має вирішуватися мирно і канонічно, а не шляхом насильства.

Упродовж 1990-х років Собори Української Православної Церкви неодноразово підтверджували несвоєчасність і недоцільність надання автокефалії, посилаючись на відсутність єдності серед духовенства і вірян, а також на постійне втручання державної влади у церковні справи. «Проблема виникає тоді, коли політичний фактор домінує над богословським і коли автокефалія починає сприйматися не як засіб спасіння, а як символічний атрибут державності», — підсумовує митрополит Антоній. За його словами, саме політична обумовленість автокефальних рухів стала причиною їхньої нестабільності та розколів в українському православ’ї ХХ століття.

Нагадаємо, раніше архієпископ Білогородський Сильвестр (Стойчев), вікарій Київської Митрополії та ректор Київської Духовної Академії УПЦ, опублікував розгорнуте богословське та історичне обґрунтування ідеї автокефалії. На його думку, прагнення до повної адміністративної незалежності є природним і нормальним станом для кожної Помісної Церкви, а не синонімом розколу, як це часто уявляють. Свої тези ієрарх виклав як відповідь на запитання, що виникли після його участі в подкасті на тему майбутнього статусу Української Православної Церкви.